Про союзництво

Я мрію про день, коли мені — звичайній гетеросексуальній жінці — не доведеться нічого пояснювати. Коли не треба буде переконувати когось, що мої друзі, колеги чи знайомі мають право на повагу та безпеку. Ще менше мені хотілося писати цей текст у червні, під час місяця Прайду, адже ЛГБТ+ люди не зникають у наступні пори року. Як і я, вони купують каву в тих же кав’ярнях, платять податки в Україні, працюють, закохуються і будують сімʼї. А ще серед них є люди, які волонтерять і воюють останні 12 років. Проте чомусь, на відміну від мене, вони досі змушені доводити своє право на гідне життя.

Памʼятаю, як у підлітковому віці, дивлячись серіал «Секс і місто», я мріяла про такого друга, який був у Керрі Бредшоу — Стенфорда. З яким можна було ходити на закупи, культурні заходи, мистецькі виставки. І який був би геєм.

Памʼятаю, як ще через кілька років в університеті ходили чутки про одного хлопця, що він нібито зустрічається зовсім не з дівчатами, як я собі думала. І я тихесенько собі теж посміхалась під ніс, навіть не намагаючись зупинити ці плітки.

Через роки я зрозуміла, що немає універсальних геїв, як і немає універсальних лесбійок. А те, що геї — манірні люди, що тямлять у мистецтві, — такий саме стереотип, як і те, що лесбійки — грубі жінки, яким просто чоловік нормальний не трапився.

Через роки я мала розмову з тим одногрупником, який здійснив камінгаут переді мною.

Я запитала його:

— Чому ти не розповів про все ще тоді в університеті?

— Ти памʼятаєш, як мене обговорювали за спиною? — у відповідь запитав він. Я кивнула. — А уяви, що було би, якби я відкрився? Мене би просто зацькували, про це дізналися б викладачі… І що тоді?

Я не знала, що відповісти. І досі не знаю, бо з одного боку, я бачу, як ми, як країна, рухаємося вперед у питаннях прийняття та інклюзії. А з іншого — це відбувається дуже вибірково.

Сім років тому приблизно в цей самий час, коли я пишу цей текст, ми з родиною були в бабусиному селі в Запорізькій області. Бабусі вже не було. Не було ще й окупантів, які рознесли хату, в якій ми з двоюрідними братами проводили кожне літо у дитинстві. Але в той вечір ми сиділи на лаві за будинком і дивились на захід сонця над полями, аж раптом мій брат запитав:

— Танюх, а це ж завтра в Києві гей-парад?

— Не гей-парад, а Марш рівності.

— Та без різниці. Ти краще поясни, нахіба вони оце маршують?

Я закотила очі, видихнула і видала:

— Давай ти зараз не перебиватимеш мене, і я тобі поясню, добре?

Він кивнув, а наші мами, які лузали насіння поруч, з цікавістю спостерігали за цією дискусією.

Я пояснила йому, Льоші, що це не гей-парад, тому що на ньому йдуть не лише геї, а й лесбійки, бісексуальні та трансгендерні люди. Але ще важливо, що з ними поруч йдуть союзники — ті, хто підтримують ЛГБТ+, їхні сімʼї, колеги, друзі, іноді навіть посли різних країн, а буває, що й знаменитості чи, як було одного разу, народна депутатка України. І також не варто казати на цю подію прайд (від англ. pride — «гордість»), бо нам як суспільству та країні немає ще чим пишатися, — в ЛГБТ+ досі немає рівних прав. Тому це правозахисна хода — Марш рівності, де люди раз на рік збираються разом, щоби заявити: «Ми є, побачте нас!».

— Яких таких прав у них немає? — ледь стримуючись, запитав Льоша.

Як мінімум, права на шлюб або хоча б реєстроване партнерство, які б автоматично наділяли людей рівними можливостями. А це і право на спільну власність, і право на успадкування майна, і право виступати довіреною особою партнера чи партнерки у разі недієздатності через стан здоровʼя.

Цей список ще більше розширився із початком повномасштабної війни. Адже одностатеві пари так само перебувають під атаками, як і інші. Але найбільш незахищені ЛГБТ+ військові, які воюють поруч зі своїми гетеросексуальними побратимами та посестрами, але навіть зараз, через чотири з половиною роки, не мають такого ж правового захисту. Їхні кохані не мають права приймати за них медичні рішення у разі потреби, не мають права отримати інформацію про полоненого/ну партнера/ку, або в найгіршому разі отримати тіло полеглого/ї та соціальні гарантії від держави.

Два роки тому ми зустрічалися з активістами, ЛГБТ+ ветеранами, народними депутатами та послами, щоб обговорити законопроєкт про реєстровані партнерства, який мав би розв’язати ці питання. Тоді ми зібрали в холі Міністерства закордонних справ портрети ЛГБТ+ військових. Поруч з кольоровими знімками стояв чорно-білий колаж з девʼятьма обличчями тих, хто загинув. Вони так і не дочекалися рівності. Зараз, якби ми знову робили цю виставку, кількість чорно-білих фото була би більша. І це лише ті, про кого було відомо ГО «ЛГБТ+військові за рівні права». Бо через страх бути зацькованими, ЛГБТ+ у війську часто не відкриваються. І їх можна зрозуміти, адже це ще один додатковий ризик на фронті — не бути прийнятим.

Мій брат тоді поставив іще одне запитання, яке я часто чула і від інших своїх родичів, та й що казати, — це один з найпопулярніших міфів у соцмережах, які поширюють люди, які не мають розуміння, хто такі ЛГБТ+.

— Ну а діти? Оце треба їм таке бачити! Вони надивляться і теж стануть «цими».

— Що ж, за такою логікою, зараз більшість населення була б ЛГБТ+, — усміхаючись, відповіла я.

Але це не так, кількість ЛГБТ+ в середньому серед населення світу складає приблизно 9%. Та не марші впливають на це чи кіно з серіалами, а те, що з розвитком соцмереж люди почали більш відкрито говорити про себе. А ще те, що в країнах СРСР за гомосексуальність могли кинути за ґрати (до речі, не лише ЛГБТ+ підпадали під цю статтю, а й люди з націоналістичними поглядами, бо режиму треба було якимось чином позбутися небажаних націоналістів). І, до речі, Україна першою з країн, які були в СРСР, виключила цю статтю з Кримінального кодексу.

А крім того, сексуальна орієнтація — це не щось таке, що можна якось успадкувати чи перейняти. Це вроджено і це нормально, про що у 1990 році заявила Всесвітня організація охорони здоров’я. Маю і кілька особистих аргументів. Я писала матеріали про ЛГБТ+ роками, а потім долучилась до правозахисної організації, і одного дня моя мама те витримала:

— Тань, а ти точно не одна з них?

Хотілось одночасно і сміятися, і злитися, ну, невже ж мама за ці роки не зрозуміла, що мені весь час подобались хлопці, а вся кімната була обвішана портретами Денієла Редкліффа, який грав у фільмах про Гаррі Поттера. Ще за якийсь час до мене в Київ приїхав тато, і ми пішли з ним на зустріч з моїми друзями. Так, геями. Як людина ввічлива, тато потис усім руки і з цікавістю спостерігав, про що ми говоримо.

Коли ми вийшли з кафе, я подивилась на татові руки:

— Ну що, не став геєм від дотику?

— Та де! — він розсміявся. — Але я дещо зрозумів.

— Що?

— Вони тебе дуже люблять і оберігають, як і ти їх.

Ще більше мій тато упевнився в цьому, коли почалось повномасштабне вторгнення. Вони з мамою опинились в окупації. І досі вимушені жити там. А я ж отримала беззаперечну підтримку та захист від своїх друзів. Хтось пішов воювати у перший же день, хтось разом зі мною жив перші пів року у Львові, де ми облаштовували притулки для людей, які рятувались від війни, хтось пройшов через полон, а хтось знову вертається на фронт, знаючи, що країна досі не в змозі захистити їх. А мені би дуже хотілось, щоб ми нарешті це зробили.

До речі, через кілька років мого брата спитали, що б він зробив, якби дізнався, що його син Михась — гей.

— Я б не став любити його від того менше. Це ж мій син.