Що читати, коли старий світ вже не працює?

На четвертий рік повномасштабного вторгнення книговидавничий ринок України поповнився одразу чотирма потужними виданнями цієї війни — Артем Чех «Гра в перевдягання», Богдан Коломійчук «Хороші передчуття», Артем Чапай «Не народжені для війни», Артур Дронь «Гемінґвей нічого не знає» виходили фактично одна за одною. І всім їм можна дати означення — «свідчення». Два автори — чинні військові, два — вже ветерани цієї війни.

«Але всі вони (ми) становлять (становимо) лише крихітну меншість солдатів. Абсолютна більшість військових залишаються непредставленими, публічно німими, позбавленими власних голосів», — пише у своєму есеї Артем Чапай. І для мене це чи не головна теза, якою я поєдную усі згадані книги.

Багато військових не говорять про свій досвід. Цьому може бути чимало причин: від небажання ретравматизації після проговорення минулих досвідів до неможливості рефлексувати чи заборони на емоції (пам’ятаємо, що чимале покоління теперішніх військових виросли з установкою: «Ти ж хлопчик»). Однак через це прірва між цивільними та тими, завдяки кому ці люди лишаються цивільними, може розростатися. Нашому суспільству зараз критично потрібно навчитися говорити й відчувати.

Ми ж усі давно не відчуваємо одне одного. Ті, що вилізли з окопів, не відчувають тих, що втратили близьких. А ті, що втратили дім, — тих, що втратили свою честь. І вся ця мішанина досвідів, уся ця травмована маса житиме під одним дірявим дахом. […] Ми не знайдемо одне одного. Не пробачимо одне одного. Ми втратимо одне одного. Не пробачимо одне одного, бо не навчилися жити разом, бо кожен із нас має своє, бо легше ненавидіти і не розуміти, вимагати і не пробачати, ніж мовчати, чекати, терпіти й любити те, що змінилося, а не те, що було до цих змін.

Артем Чех

І саме тому ці книги має прочитати кожен і кожна, хто зараз живе, втрачає, вчиться жити і приймати. Бо тут автори щиро діляться своїм досвідом і фактично дають голос цілому поколінню тих, хто на фронті, тих, хто, скоріш за все, лишиться «публічно німим».

«Як нам усім віднаходити слова для розмови з тими, хто на цей крок не наважився? А також навпаки: як з тими, в кого на плечах важкий досвід, йти назустріч іншим, хто від такого досвіду вберігся?», — говорить в одному з есеїв Богдан Коломійчук. І це ще раз дає розуміння того, що всі історії та думки, які озвучили автори у згаданих книгах, дуже суголосні. І попри різні досвіди та службу, усі вони рефлексують про війну і про те, що буде після неї.

У книгах ми можемо знайти чимало відсилань до класиків: навіть у назві згаданого Гемінґвея, звісно ж Ремарка, Камю, Еко, Геллера. До речі, про останнього: зважаючи на кількість відсилань до «Пастки-22», я перечитала її по-новому — вже після вторгнення та після рефлексій наших авторів.

Проте ці згадки ще раз показують, що ми маємо саме європейський контекст. І що хтось до нас проживав схожі досвіди. Хоча саме Артур Дронь дещо заперечує щодо романтизації війни в того ж «дядька Гема», бо він «нічого не знає про російсько-українську війну. Ось і все». Бо він пішов в армію добровольцем у 19. Але це була не його війна: вона відбувалася далеко за океаном, не за його країну і не за його рідних.

Та ж історія з антивоєнними романами Ремарка, де він співпереживає героям «з усіх сторін». Проте «коли росія напала, вона з перших годин вчиняла злочини проти людяності. руські щоденно вбивали і вбивають цивільних». Тому «яка різниця, що написано в паспорті ворога, який прийшов у твій дім та вбив сім’ю. Він має загинути«, — пише Дронь.

Хоча що дійсно схоже у звучанні наших авторів та західних — це щирість. Загалом цю нову літературу війни вже почали називати літературою свідчень, правди, відвертості та щирості. І тут велика шана письменникам, які пішли на це і не побоялися оголити свої думки, рефлексувати на такі складні теми та згадувати своїх побратимів, яких уже немає. Напевно, чи не найболючішими у всіх історіях були примітки про полеглих. З коротким поясненням: «його вбила росія».

До речі, ці згадки — це своєрідна меморіалізація. Найбільше її, напевне, у книзі Артура Дроня. Адже він кілька разів повертається до травматичної події — смерті Дока (Олександра Коберника).

Ми, читачі, кілька разів переживаємо цей біль втрати. А потім знайомимося з його родиною. І, скоріш за все, гуглимо, аби подивитися на фото цього усміхненого чоловіка, батька, людини. Бо наша війна — вона про імена, писав уже вбитий росією Максим Кривцов.

Це нас дуже вирізняє від ворога. Ми знаємо ці імена. Ми читаємо їх на центральній площі у кожному місті, куди приїжджаємо, на кожному пам’ятнику, коли потрапляємо на будь-який цвинтар. Власне, навіть у повідомленнях про загиблих здебільшого нам розповідають трішки більше, ніж просто звання.

Пам’ятаю, як у моєї колеги загинув двоюрідний брат. Вона приїхала з похорону і щиро поділилася, що навіть не уявляла, як це важливо для родини: щоб про нього знали й пам’ятали. Родичі вирізали з газет замітки, некрологи, друкували статті з інтернету й ретельно це зберігали. Бо це все, що в них лишається. Пам’ять.

Тому, як на мене, книга Артура — це ще один вид меморіалізації. Так, вона не тільки про Дока. Але саме тут він зберіг пам’ять про нього і передасть її тисячам тих, хто читатиме книгу.

Багато в цих книгах і думок про те, якою зараз може бути література. Чи як пише Чех: «Тільки писати не хотілося. Все втратило сенс. Ця війна поховала будь-які сенси». А ще він рефлексує про те, що «мистецтво під час війни — ситуативне та експресивне, така собі миттєва фізіологічна реакція на подразники».

Творчість на межі — коротка стисла сповідь, дуже обмежена в часі, де кожне слово максимально насичене емоціями й сенсом. І при цьому це доволі важка рефлексія пережитого досвіду.

Богдан Коломійчук

А в книзі Артема Чапая звучить, ніби продовження: «Не знаю. Як узагалі писати художню літературу в той самий момент, коли хтось кричить від болю в підвалі-катівні, а хтось помирає з відірваною ногою в окопі?»

Може, саме тому книги, про які я сьогодні пишу, такі невеликі за обсягом — до двохсот сторінок. Просто концентровані слова про важливе. Чула доволі сумний жарт про те, що коли писати «великий український роман» (якщо хтось забув, то це формулювання, було популярне у той інший період, до великої війни, і навколо цього уявного роману тривав, чи найбільший диспут серед літературної спільноти до 2022). Але тут йдеться не про те. У час, коли головне завдання — «вижити», немає часу на зайве. У тому числі на зайві слова.

Тому всі ми почали жити чесніше, швидше, робити те, у що віримо, дякувати тим, хто важливий. Якраз Європі поки не зрозуміти цього нашого «тренду» — встигнути «набутися» чи «дописати». Бо лягаючи спати, мало хто з них думає, що ранок може не настати. Або, їдучи у відрядження просто до столиці, про всяк випадок заїхати до батьків, обійняти й попрощатися. Бо ж раптом оцього завтра в тебе не буде.

А ще для мене ці книги дуже важливі для звучання у світі. До речі, «Не народжені для війни» спочатку вийшла у Франції у 2024 році й стала однією з найкращих книг за версією газети Le Monde. В Україні її видали вже пізніше і зараз перекладають.

Книга Артура Дроня теж вийде англійською у 2026 році. Частина есеїв із «Хороших передчуттів» ще до видання книги виходили в іноземних виданнях. Щодо перекладу книги Артема Чеха поки інформації не зустрічала, але відчуваю, що це теж питання часу.

І я вже згадувала, як багато у книзі відсилань до інтелектуалів та філософів Європи. Й мені здається, що через них можна достукатися далі. Показати, що старий світ більше не працює. І спробувати будувати новий. Або, як мінімум, допомагати Україні, поки росія не постукала в їхні двері.

Для мене ці історії, попри травматичні досвіди, дуже важливі. І дещо світлі. Вони дають нам розуміння тієї реальності, до якої не всі причетні. Натомість якщо ці книжки візьмуть військові, я впевнена, що вони прочитають їх по-іншому.

Можливо, відчуватимуть більшу причетність, або знайдуть ті потрібні слова для описання свого досвіду та стану. Тому всі, хто каже: «Я зараз не можу читати книги про війну», — давайте будемо чесні з собою. Ми у ній живемо. І навряд зможемо дистанціюватися (хіба ваша психіка якимось чином утне це).

Звісно, з чутливим контентом треба бути обережним. Але краще читати ці чесні та відверті історії, без зайвих описів, аніж нескінченно переглядати телеграм-канали з жертвами війни. Але для спільного порозуміння і співжиття під одним дахом ці книги варті того, аби їх прочитати.

І якщо мене спитають, чому варто прочитати усі ці книги, чому їх потрібно дарувати іншим і говорити про них, я залишу цитату Артура Дроня: «І може, єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш, — це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона щось тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди, — про тебе».