Як я складала на права в Луцьку

Ганна Панченко стала однією з тих, хто вистояв довгі черги до сервісних центрів, не спала уночі, аби вхопити омріяний талон на здачу іспиту з водіння. Попри оптимізм, в авторській колонці вона описує вже системну проблему, яка пов’язання із процедурою отримання посвідчення кермувальника автівки. Далі — слово авторці та віднедавна водійці.

Як ви вже могли зрозуміти із заголовка: я справді витратила майже два роки життя, аби отримати посвідчення водійки. Я кілька разів хотіла кинути цю справу, плакала і казала собі: «Ніколи більше». Але все ж зробила це.

Розповім, як це мені вдалося.

Крок перший. Теоретичні знання

Це — найпростіша частина зі всієї історії. Я починала вчитися ще тоді, коли скласти теоретичний іспит можна було лише в автошколі, тому мусила платити та гризти граніт науки. Нині цю частину можна опановувати самостійно.

Я записалася в місцеву автошколу (назву не скажу, бо нікому її не раджу) і єдине, що там було доволі «ок» — це теоретичне навчання. У нас був цікавий інструктор, який готував презентації щодо правил дорожнього руху та розбирав питання з тестів.

Тому, швидко вполювавши на сайті талон (так, тоді ще було можливо), я склала іспит з першого разу. Без помилок (я досі цим пишаюся).

Крок другий. Навчання водінню

Моє перше заняття тривало півтори години, хоча мало за правилами автошколи тривати дві. Я чи не вперше в житті сіла на водійське сидіння і мені відразу сказали їхати.

«Куди?», — запитала я.

«Кудись», — відповів мені інструктор.

Імені його я не пам’ятаю — це не надто важливо, тому назвемо його Толік. Він мені відразу не сподобався: майже нічого не пояснив і сказав, що краще я навчуся не на майданчику, а на реальній дорозі. Чи здавалося це правдою юній мені? Зовсім ні, бо машин я боялася більше, ніж боюся смерті.

Зараз міркую: я боялася від незнання і невпевненості. Замість того, щоб дати мені цю впевненість і підтримати мене, інструктор наголошував на тому, що я роблю не так і поводився зверхньо.

Я не витримала їздити з ним дві години й втекла раніше, ніж «треба було».

Потім я попросила змінити інструктора, оскільки Толік міг проводити мені уроки лише у будні в робочі години, що було максимально незручно. Команда автошколи пішла мені на зустріч і призначила старшого чоловіка.

Він намагався щось пояснити, але у нього це не дуже виходило. Інструктор мене сварив і дозволяв собі доволі сексистські жарти. Було ніяково і атмосфера не надихала хотіти водити.

Попри все, я домучилася, склала внутрішній іспит в автошколі і пішла випробовувати долю у сервісний центр на практичний іспит з водіння.

Крок третій. Перша спроба практичного іспиту

Спойлер: готуйте носовички, зараз буде.

Я приїхала складати іспит у суботу. Черга біля сервісного центру була чимала: всі стояли біля машин і чекали моменту Х.

Я заплатила в касі понад тисячу гривень (за першу спробу та водійське посвідчення, як мені сказали) і стала в чергу біля будівлі. Пам’ятаю, що там було чимало жінок: хто втретє, хто вчетверте, хто вп’яте намагалися скласти практичний іспит. Всі мене заспокоювали: «Першого разу тебе завалять, тому не хвилюйся». Це не дуже допомагало.

І ось я побачила його — високий, темноволосий екзаменатор, який вийшов із машини з учнем, який був увесь у сльозах. «Не склав», — пролетіло у натовпі.

Він підійшов до нас і сказав, що кудись йде і скоро буде. Спойлер: він не повернувся до закінчення робочого дня. Ми чекали понад 3 години, але дива не сталося. Всі розійшлися додому, але я вирішила лишатися до останнього — і дочекалася.

Чесно кажучи, я була максимально виснажена і втомлена, не виїхала навіть із парковки сервісного центру і накричала на екзаменатора через їх жахливий сервіс і умови для складання іспиту. Він кричав на мене у відповідь, говорив, що не мав обіду, і взагалі у нього стресова робота.

Але висновок лишився той же — я не склала.

Крок четвертий, п’ятий, шостий і сьомий

Оскільки я «закінчила» навчання в автошколі (насправді я мала лише 12 годин практичних занять замість необхідних 40), то мусила брати додаткові уроки. Я знаю в обличчя усіх інструкторів у Луцьку, але одного хочу вам порекомендувати від щирого серця. Це — Віктор, і він — кращий з найкращих, повірте на слово.

Повернемося до навчання. Я взяла максимум додаткових уроків. Довелося вчитись водінню з нуля, оскільки, як пояснили наступники Толіка і його колеги, мене вчили неправильно. Як витискати щеплення, не поїхати з гірки назад, не роздавити пішоходів і проїхати екзаменаційні маршрути без помилок — всі ці знання приходили до мене з кожним новим інструктором.

Я мала ще кілька невдалих спроб складання іспиту, але їх майже не пам’ятаю. Мабуть, через стрес.

День Х

Мушу зізнатися, що не так давно я мусила перескладати теоретичний іспит, оскільки його «термін придатності» лише рік. Коли я це зробила, то знову мусила йти та пробувати себе на екзамені.

Цього разу система попереднього запису на іспит змінилася і вполювати талон онлайн стало майже нереально. Тому я прокидалася о четвертій-п’ятій ранку і стояла під сервісним центром, аби отримати талон. Не найприємніший початок дня, якщо чесно.

І в одну прекрасну суботу я почула омріяне «Іспит складено». Мені випав восьмий маршрут, який я знала, як своїх п’ять пальців. Я проїхала його майже ідеально, мала лише одну помилку — не вимкнула показник повороту після перелаштування.

Висновок і поради

• Основна порада, яку я б хотіла почути раніше: практикуйтеся. Не відкладайте цей досвід на потім, а старайтеся їздити з інструкторами, пробувати складати іспит.

• Не опускайте руки. Так, не всі можуть скласти цей іспит з першого разу, але ви обов’язково це зробите (хоч, можливо, не відразу).

• Знайдіть інструктора, з яким вам комфортно. Не терпіть, аби на вас кричали, бо це дуже не ок.

• Впіймайте свій дзен та розслабтеся за кермом. Знаю, це прийде не з першого разу, але коли ви це відчуєте — це буде краще, ніж з’їсти цілу миску черешень.