Як ми б’ємося за те, щоб нас правильно зрозуміли

Від редакції: іноді ми кажемо правильні речі, але люди все одно нас не розуміють. Ми вкладаємо сенс у слова, а інші чують зовсім інше. У чому проблема? У формі. Те, як ми говоримо, часто звучить голосніше, ніж що ми говоримо. Думки про шанси бути непочутими — у колонці для misto.media від проєктного менеджера і керівника центру «Дія.Бізнес» у Луцьку Максима Шуляки.

Буквально минулого тижня я написав публікацію у себе в інстаграмі, в мене багато питали, про кого ж цей текст: «А про кого це було?» або «Це ти мав на увазі мене?». Іронія ситуації в тому, що я не писав про когось конкретно. Це ми так уже навчені шукати подвійні сенси, підставу, вгадувати з півслова, що інакше просто не можемо?

Форма, в якій ми висловлюємо свої думки, часом гучніша, ніж той зміст, який ми хочемо донести. Іноді достатньо одного речення, щоб люди почали шукати в ньому приховані значення, навіть коли їх там немає.

Можливо, річ не у тім, що хтось шукає в моїх словах натяки чи підтексти. Можливо, я сам побудував їх так, що вони звучать багатозначно? Іноді я прагну бути відвертим, але те, як я це роблю, створює навколо того, що я говорю, цілий світ інтерпретацій.

Тим більше зараз, в часи, коли наші думки перетворюються на текст швидше, ніж ми встигаємо зрозуміти, що саме хочемо сказати. Наші повідомлення стають миттєвими реакціями — миттєвими і такими ж легкими для спотворення.

Форма спілкування стала сильнішою за зміст. Особливо коли майже все спілкування зводиться до тексту в чаті. Кілька рядків у месенджері, кілька символів, які мають передати наші емоції, наміри та правду. І ми наївно віримо, що текст здатен бути настільки ж чесним, як голос чи погляд.

Ми більше не контролюємо свої слова. Контролює їх форма, яку ми створюємо, навіть якщо не усвідомлюємо цього.

Написане без смайликів повідомлення може здатися холодним. Слово з крапкою в кінці сприймається, як пасивна агресія. Фраза «Я розумію тебе» звучить, як порожній шаблон, якщо не додати хоч трохи тепла. Але ось у чому проблема: тепло не можна додати штучно.

Ти пишеш «окей» і не підозрюєш, що в іншому кінці екрана хтось бачить у цьому холодний відсторонений жест. Ти хочеш підтримати друга, а твоє повідомлення сприймають, як байдужість. Весь час ми ніби граємо в зіпсований телефон, де одне сказане слово доходить до кінця з перекрученим змістом.

Форма перетворюється на емоцію. І якщо ти не додав її сам, її додадуть за тебе. Інтерпретація стала частиною комунікації. Ми більше не просто говоримо — ми б’ємося за те, щоб бути правильно зрозумілими.

Ми намагаємося створити тексти, які б передавали наші справжні емоції. Але щоразу, коли додаємо емодзі чи знак оклику, намагаємося надати тексту інтонацію. І ця інтонація — не завжди правдива.

Ми ховаємо свої наміри за словами і часто навіть не помічаємо цього. Коли хочемо бути почутими, ми вигадуємо сотні способів подати себе так, щоб інші не відчували образи, розчарування чи байдужості. Ми додаємо емодзі, смайлики, крапки та дужки, намагаючись наповнити холодний текст людяністю. І, як не дивно, чим більше ми намагаємося бути зрозумілими, тим більше ризикуємо залишитися не почутими.

Форма говорить голосніше за зміст, тому що вона стає його першим рівнем захисту. Ми будуємо стіни з формулювань, наче вони зможуть захистити нас від чужого нерозуміння. Але ці стіни стають нашими в’язницями.

Ми боїмося бути різкими, тому пишемо розмито. Боїмося бути незрозумілими, тому додаємо емодзі, що видають нас за більш відкритих, ніж ми є насправді. Боїмося, що наші слова не матимуть значення, тому намагаємось їх прикрасити — і втрачаємо суть.

Ми перестаємо говорити правду, бо боїмося, що її не зрозуміють правильно. Ми боїмося бути відвертими, бо відвертість у тексті може здаватися грубістю. Ми боїмося мовчати, бо мовчання сприймається як байдужість. І в цьому пастка: наші слова стають все менш справжніми, все більш штучними, спроєктованими, відшліфованими.

Слова стають театром, де кожен жест і кожна репліка репетируються без кінця. Ми більше не говоримо правду — ми пишемо її сценарій. І кожного разу, коли намагаємося передати свій справжній сенс, ховаємо його під шаром формальностей і штучних символів.

Можливо, найбільший парадокс нашого часу в тому, що ми постійно говоримо, але відчуваємо, що ніхто нас не чує. Ми так сильно прагнемо бути зрозумілими, що втрачаємо власну правду в гонитві за правильністю форми.

Форма говорить голосніше за зміст, бо це перше, що бачить співрозмовник. Іноді це єдине, що він насправді чує. І якщо ми не навчимося повертати слова до їхнього справжнього сенсу, то всі наші зусилля бути зрозумілими залишаться марними.

Форма — це не просто інструмент. Це спроба надати емоціям вигляду, який буде зрозумілий іншому. Це те, що може перетворити правду на брехню або розуміння на нерозуміння. І якщо ми не навчимося бути чесними через форму, то всі наші зусилля залишаться лише відлунням у порожнечі.

Можливо, форма — це дзеркало, яке відбиває не лише наші слова, а й те, як ми намагаємось їх заховати. І якщо ми боїмося бути почутими неправильно, ми ніколи не будемо почутими взагалі.