Я не тікаю. Я залишаюсь — по-своєму

Від редакції: війна забирає усе без розбору. Від найдорожчого — життя до щоденних радощів, звичок, побутових моментів, прав. Вона додає самоцензуру на емоції та почуття. Про те, що відчувати «дозволено», чи є порятунком або загрозою тактика ескапізму, себто практик уникнення реальності, читайте у колонці Максима Шуляки для misto.media, керівника центру «Дія. Бізнес» у Луцьку.

Сміх сприймається як зрада. А тиша — як правильна відповідь. Але що, коли втеча — не слабкість, а спосіб вижити? Що, якщо «жити в моменті» — це теж форма втечі? І чи маємо ми моральне право радіти, коли країна в жалобі? Ця колонка — про те, як боляче бути живим у часи війни. І як важливо іноді не втримувати себе від життя.

«Ти не розумієш, в країні війна»

Нещодавно я мав розмову з мамою мого друга з прифронтового міста. Вона згадала сцену з автобуса: «Усі сміялися, а я так хотіла на них накричати — на вулиці війна! В моєму місті війна! А тут її ніби немає. Люди помирають, а вони сміються».

Мене ці слова глибоко зачепили. Але не згодою. А — гнівом. Піднялася хвиля агресії. Бо я знаю, що відчуваю цю війну щодня. Через друзів, які вже не повернуться, тих друзів, яких убили. Через ті дні й ночі, коли ти не спиш, не говориш, просто сидиш у темряві й ковтаєш новини. І через те, що іноді рятує мене від цього — це ввімкнути «Я соромлюсь свого тіла» чи «Супермаму» і бодай на півгодини забути, що все руйнується.

Я не втримався. Я почав сперечатися:

— Ми знаємо, що відбувається. Ми це проживаємо. Коли привозять хлопців «На щиті», серце розривається. І щодня всередині крутиться: «Чому я не там?», «Чи я роблю достатньо?», «Чи принесу більше користі тут, чи там?». Це не йде. Це не вимикається.

— Ні! — сказала вона. — Ви не розумієте! В країні війна. Війна має бути всюди. Не можна просто сміятись!

І в той момент я зупинився. Усередині щось клацнуло. Я зловив себе на думці: а що я зараз роблю? Я намагаюсь довести, що мій біль «справжніший»? Що моя правда краща? Що її реакція — це вузькість, а моя — глибина?

Мені стало не по собі. І я почав шукати пояснення. Не виправдання собі — а виправдання їй. Можливо, її злість — це форма горя. Можливо, вона не має сили дозволити собі радість — і не може пробачити іншим, що вони її мають. І все ж — я не згоден. Бо моя втеча в дурне реаліті — це не байдужість. Це спроба не зламатися. Це нитка, яка тримає мене на зв’язку з життям. Це — спосіб вижити, не перетворившись на ходячу травму.

Я не захищаю веселощі як цінність. Я захищаю право жити з емоціями.

Ескапізм — це не втеча від відповідальності. Це — відчайдушна спроба залишитися людяним, зберегти себе, мати сили бути поруч, коли це буде справді потрібно. І може, в цьому найбільша моральна пастка цієї війни: ми живі, але боїмося жити. Бо сміх сприймається як зрада. А тиша — як правильна відповідь.

«А що, як я тікав тоді, коли мав бути поруч?»

Але, попри всі ці способи втечі, я не завжди впевнений, що чиню правильно. Є моменти, коли я не можу себе виправдати. І не тому, що роблю щось «погане», а тому, що просто не знаю — чи я не залишив когось самого, коли мав бути поряд?

Я борюся з синдромом рятівника вже багато років. Іноді хочеться бути всюди, підтримати всіх. Були ситуації, коли я знав, що хтось поряд потребує мене, але в той момент я не міг. Просто не міг. Не було сил. І я відступав. А потім — провина. Глуха, безнадійна, така, яку сам собі й забороняєш відчувати, бо вона не допоможе. Але вона є. І я питаю себе:

Чи втеча — це завжди про себе? Чи іноді — це втеча від чужого болю, якого я не витримую?

Але й тут я не знаходжу відповіді. Бо мені складно побачити, де межа. Де закінчується право дбати про себе — і починається втеча від реальності, яку я зобов’язаний бачити?

І ця колонка — це моя спроба намацати цю межу. Не для того, щоб покарати себе. А для того, щоб більше не ховатися. Я хочу розібратись, де мій ескапізм — мій щит. А де — моя втеча від того, ким я хочу бути. Бо, здається, коли ескапізм уже не лікує, а стає способом уникати людяності, — саме тоді він стає для мене аморальним.

«Втекти від реальності, повністю поринувши в неї»

Останнім часом я помічаю ще один тип ескапізму — особливо в нашому поколінні . Це не про серіали, не про розваги, не про втечу в себе. Це — про тут і зараз. Жити в моменті. Прямо зараз. Не планувати. Не чекати. Не будувати. Просто бути.

Звучить як ментальне здоров’я, правда? Як те, що радять психотерапевти.І частково це справді так — коли світ нестабільний, майбутнє розмите, а минуле болить, «жити в моменті» стає способом вижити. Але іноді це не про усвідомленість, а про уникнення. Про те, щоб не думати, що буде далі. Не торкатися болю минулого. Не нести жодної довгострокової відповідальності.

Ми втікаємо від реальності — повністю поринувши в неї. І в цьому теж є своя моральна пастка.

Бо коли ми перестаємо будувати, уявляти, памʼятати — ми залишаємо майбутнє тим, хто кричить голосніше.

Ми ніби говоримо: «Я більше не хочу мріяти, бо це боляче. Я більше не хочу памʼятати, бо це важко».

Але що тоді залишається? Гедонізм? Пасивне плавання? Споживання моменту? Я бачу це в поколінні, до якого належу. І в собі теж.

Це не капітуляція. Це теж спротив. Але іноді мені страшно, що ми боремось не за щось, а просто проти всього.

І тут я впираюсь у ще одне питання — можливо, найтривожніше з усіх.

Якщо я живу лише зараз — то хто будує моє завтра?

Якщо я уникаю болю минулого — то хто пам’ятає замість мене?

Якщо я весь час в моменті — то коли я встигаю жити у цінностях, мріях, відповідальності?

Це не спроба навʼязати собі провину.

Це — спроба зрозуміти, чи є межа, де життя «тут і зараз» перестає бути ресурсом і стає відмовою від ролі дорослого в цій країні.

«Я вірю. Але я втомився нести все на собі»

Я справді вірю, що ми зможемо. Я вірю в цю країну, в її людей, у майбутнє. Але ця віра — не броня. Вона жива, вразлива, така, яку треба берегти, щоб вона не вигоріла. І, можливо, саме тому я не планую.

Не тому, що не маю цілей, а тому, що страшно заглянути далі, ніж на кілька днів вперед.

Бо якщо щось знову зруйнується — як я це переживу?

Іноді я не мрію не тому, що не вмію. Я просто хочу тримати двері майбутнього відкритими і не будувати очікувань, щоб не втратити віру.

Я не тікаю від минулого. Я хочу пам’ятати. Я відчуваю, що це частина моєї відповідальності — бути носієм пам’яті.

Бо якщо всі забудуть, якщо звикнуть, якщо перестануть плакати — що тоді? Але з відповідальністю в мене складні стосунки. Я довго жив із відчуттям, що несу її за все: за себе, за інших, за світ.

І коли я не витримував — я зривався в протилежне.

В абсолютну безвідповідальність. У хаос. У «мені нічого не треба, я просто хочу спокою».

І тоді «тут і зараз» перестає бути усвідомленістю. Воно стає втечею.

Не від війни. Від себе.

«Я не тікаю. Я залишаюсь — по-своєму»

Я не знаю, де проходить межа.

Між втечею і виживанням. Між легковажністю і самозахистом. Між егоїзмом і турботою про себе. Між «я зараз не можу» — і «я не хочу знати». Між «я сміюсь» — і «мені байдуже».

Але я знаю, що ставлю ці питання не просто так. Бо я хочу залишитись людиною. Такою, яка пам’ятає. Такою, яка мріє. Такою, яка десь усередині досі вірить, що має значення — навіть маленький сміх серед великої біди.

Я не тікаю. Я залишаюсь. Просто не завжди там, де від мене цього чекають. І не завжди у спосіб, який ззовні здається правильним.

Мій спосіб залишитись — це не завжди тримати стрій. Іноді — це дати собі лягти. Поставити щит. Ввімкнути дурний серіал. Поплакати. Посміятись.

І потім — знову встати.

Бо навіть коли ми тікаємо — ми все одно всередині цієї війни.

І якщо вже ми несемо цю війну в собі — то маємо право і нести в собі життя.