Від Trümmerfrauen до сучасних матерів

Від редакції: все частіше ми говоримо про повоєнну відбудову і вимірюємо це грошима, інвестиціями, можливостями та перспективами. Проте система, в якій функціонує держава та економіка, не має несуттєвих гвинтиків, менш чи більш важливих пазлів.

Про те, чому капітал у вигляді робочої сили жінок дуже важливий і що може його підсилити — у колонці головної редакторки видання misto.media Тетяни Приймачок.

У повоєнній Німеччині жіноче населення переважало над чоловічим. За різними оцінками — на близько 7 мільйонів осіб. Це логічно: велика частина чоловіків загинула, хтось залишився у полоні.

Попри «тендітні плечі», керівництво держави почало відбудову, виходячи з тої робочої сили, яка була.

Тож «слабку стать» не лише залучали до традиційної роботи, а й доручали важку фізичну працю. Існувало навіть спеціальне поняття Trümmerfrauen, тобто «жінки руїн». Це були ті, хто розбирав завали, відновлювали інфраструктуру міст переважно вручну, без важкої техніки.

Це явище було зовсім не унікальним у повоєнні часи. Подібні рішення застосовували в Австрії, Радянському Союзі, де «ударниці труда» працювали в шахтах, на заводах, у сільському господарстві.

В Англії Land Girls  трудилися на ланах, у Японії «жінки відродження» зіграли велику роль у виході країни з кризи. У Франції повоєнний стан зміг вивести жіноцтво до виборення виборчого права у 1944 році.

Чи хотіли жінки виконувати важку фізичну роботу?

Питання спірне, звісно. Державна політика була налаштована на відбудову, і вибір у жіноцтва був невеликий. Жінки й справді у більшості мають слабші фізично тіла, тож виконувати роботу їм було непросто.

Мені розповідали бабусі, що на теренах колишнього Союзу відбудова була такою важкою, що жінки воліли ставати прийомними багатодітними матерями, аби уникнути трудової повинності на фабриках чи шахтах.

Хоча і догляд за дітьми легким не назвеш, втім у ті часи поява нових членів родини сприймалася не так трепетно. Це часто була нова робоча сила для господарства.

Хай там як, а знак рівності між «жіночою» та «чоловічою» професіями дав новий поштовх для низки дискусій, які й досі актуальні: рівність в оплаті праці, рівність у виконанні домашніх обов’язків, рівність в обов’язках перед державою, зокрема й військових, що актуально для України.

Повернімося у наші дні. Якщо ви пройдетеся близько 17 години поруч дитячих садків, то побачите на майданчиках зовсім небагато дітей. О 18 їх будуть одиниці на весь заклад. 18:15 віднедавна — останній термін, коли мами (а це у більшості сімей обов’язок саме мам) забирають дошкільнят.

Обговорюючи це питання, в міському управлінні освіти новації аргументували тим, що відбулася зміна закону про дошкілля, а проведене серед батьків і вихователів опитування засвідчило, що ближче до 17–18 години більшість батьків вже забирають своїх дітей.

Я як мама дошкільняти теж обговорювала такий графік із іншими матерями, які забирають дітей останніми з садка.

Ми (а також чимало роботодавців) звикли до стандартизованого робочого дня з 9 до 18 (а саме цей патерн притаманний Україні). Тому постає кілька питань:

• як іншим мамам вдається так рано забирати дітей із садків?

• чи все держава робить для того, аби використати економічний потенціал жіноцтва, доки так багато чоловіків — воюють?

Розберімося з першим питанням, оскільки тут одразу кілька очевидних варіантів відповідей:

• жінки не працюють (точніше, не мають оплачуваної роботи. Праця по дому, особливо, якщо є ще менші діти, — це доволі виснажливо);

• виручають бабусі і дідусі, які вже на пенсії (але як тут не згадати фразу, що ми чи не перше покоління, якому немає куди відправляти в село дітей на канікули, яке часто сепарується від батьків і не живе такими великими сім’ями? І зрештою, бабусі і дідусі зараз часто працюють і на пенсії);

• матері працюють неповний робочий день або ж мають ненормований робочий графік;

• мають лояльних роботодавців, які дають гнучкий робочий графік.

За винятком варіанту, коли є допомога бабусь і дідусів, усі варіанти часто свідчать про невисоку оплату праці, порівняно з робітниками, які не потребують гнучких графіків, непередбачуваних лікарняних чи «замінувань», «тривог» тощо.

(А щодо першого варіанту, коли жінки є лише домогосподарками, то знайти оплачувану роботу у низці країн держава мотивує тим, що покриває повністю чи частково вартість садка лише для тих сімей, які працюють. І на мою думку, це справедливий варіант у багатьох ситуаціях).

Проблема із дошкіллям та зайнятість жінок, правду кажучи, характерна не лише для України. У багатьох країнах політика оплати праці базується на так званій «чоловічій» моделі кар’єри (без перерв на декрет чи догляд за рідними). І це правда, що роботодавці очікують, що працівники мають мати можливість затриматися після роботи або працювати понаднормово.

Жінкам через догляд за дітьми це робити складніше. Не лише в Україні графік садків не збігається з нормами робочого часу на годину, а то і дві. Як вихід — шукати додатковий догляд або скорочувати свій робочий день. Є країни, в яких політика держави націлена на те, аби work&life ballance був.

Пригадую, як в книзі «Рік хюґе по-данськи. Секрети найщасливішої країни в світі» британська журналістка Геллен Рассел описує, що тут, у вікінгів, на відміну від шумного Лондона, робочий день закінчується о 16, а то і в 15, аби сім’ї могли більше часу побути разом. Відповідно й так працюють дитсадки (хоча самих дітей у дошкілля часто приводять в рік).

І ми могли би теж сприяти та вчитися цьому work&life ballance (від англ. — баланс роботи та життя) у данців, аби покращити стосунки в сім’ях та демографічну ситуацію. Але є одне але: war&life imballance (каламбур від англ.: дисбаланс війни та життя) вносить свої корективи.

Ми мусимо працювати більше та продуктивніше, аби впоратися із викликами війни. Тож потреба робочої сили нині (через війну, а також після неї — особливо за рахунок жінок-працівниць) — висока. Як і потреба повертати з-за кордону людей, народжувати більше українців. Хоча, за суб’єктивними спостереженнями, поки що більшість із мого оточення не наважується на другу дитину, а часто — й на першу.

У мене немає об’єктивних мотивів більшості, але невпевненість у можливості реалізуватися професійно, втрата навичок та конкурентності на ринку праці через відпустку по догляду за дитиною, складність ділити соціальні ролі — одні з них.

Який же ж вихід?

Визначити дошкільну освіту одним із пріоритетів, що дозволяє збільшити трудовий потенціал. Якщо держава інвестує в садки, групи подовженого дня для школярів початкової ланки — економіка виграє. Якщо спрощувати процедуру організації приватних закладів, садків домашнього типу — економіка виграє.

У 2019 році Центр економічної стратегії провів опитування незайнятих жінок, щоб виявити, чому вони неактивні на ринку праці. За його результатами, 53% жінок-респондентів серед причин назвали догляд за дітьми та недоступність альтернативних варіантів догляду (дитячий садок, няня, родичі).

Цю причину найчастіше ставили на перше місце (29% опитаних жінок). 28% опитаних головною причиною вказали власне бажання доглядати за своїми дітьми. Останніх залучити до ринку праці (якщо вони мають таку потребу) може допомогти можливість працювати віддалено, а для перших потрібно підвищити доступ до дошкільної освіти.

Втім, якщо в середньому в регіоні охоплення дітей закладами дошкільної освіти є вищим на 10 в. п., то економічна активність жінок в середньому може зрости з 57,5% до 58,9–59,3% або на 209,5–269,3 тис. жінок. Додаткова зайнятість може принести потенційно від 46,2 до 59,4 млрд грн додаткового ВВП на рік.

І попри те, що ці дані станом на довоєнний час, тенденція, упевнена, аналогічна.

Порівняно з багатьма державами західної цивілізації, в Україні досить лояльна система дошкілля, яка не вимагає великих витрат від батьків, нині, принаймні в Луцьку, немає довоєнних черг, аби потрапити в садок. Втім, і вона потребує змін і підлаштування під умови майбутньої відбудови. І в цьому пазлику немає несуттєвих нюансів.