Освіта між піжамою і тривожними валізами

Освіта в останні роки переживає величезне випробування в Україні. Змінюються обставини, цілі, змінюється підхід — усе коректує війна і її сюрпризи. Про те, як це все відчувають учасники процесу — у колонці для misto.media від студентки факультету філології та журналістики Волинського національного університету Діани Грицак.

Мені було 13 років, закінчувала 7 клас. Звичний ритм перервала пандемія COVID-19. Хвороба, що почалась, як спалах, поширила «маскарад» у всьому світі. Надворі — 2021 рік.

Введення карантину, дистанційне навчання, і я замість того, щоб буденно прокидатись зранку та йти до школи, вмикала свій ноутбук, відкривала ZOOM та слухала вчительку. Та іноді зупиняла свою промову і зникала з екрана через поганий інтернет-зв’язок.

Ось так у піжамі та подекуди з бажанням відкрити іншу вкладку замість того, щоб слухати про математичні рівняння чи хімічні реакції, минали уроки.

Я сумувала за живим спілкуванням з однокласниками, сміхом на перервах і навіть шкільними контрольними, які в онлайні простіше написати, а точніше — іноді списати.

Так, це учнівська недоброчесність, але, будемо відверті, так робила більшість.

Потому навчання тривало в умовах адаптивного карантину: Україну поділили на «зелену», «жовту», «помаранчеву» та «червону» зони.

У «зеленій» я нарешті повернулася до звичного ритму, проте ризик переходу до дистанційки завжди залишався. Щойно звикаєш до одного формату — знову зміни.

Відверто скажу — це було непросто, та ми звикли. Але, як виявилося, гірше було попереду.

Ранок 24 лютого 2022 року змінив усе. У ту мить, коли я, як і усі українці, прокинулась від звуків вибухів, усе, що здавалося важливим ще вчора, відійшло на другий план.

Про маски, соціальну дистанцію та обмеження пандемії COVID-19 забули всі. Життя розділилося на «до» та «після». У цей момент, сидячи в кутку коридору, я й не думала про уроки.

Тривожні сирени, новини про обстріли та евакуацію, дзвінки рідних і друзів стали новою реальністю.

Перші дні — найважчі.

Пригадую, вкотре тривога, ми із сім’єю спускалися у підвал. Тривожну валізу зібрали, та країну не покидали, сподівалися на краще, всупереч новинам про ймовірний напад з Білорусі.

Знову з’явилася можливість дистанційного навчання, але тепер це зовсім не те, як під час пандемії. Уроки переривалися не через поганий інтернет, а через повітряні тривоги.

Тієї миті я читала не завдання з підручника, а новини у Telegram-чатах про напрямки ракет, влучання, кількість постраждалих та пошкодження.

З поверненням до школи навчання в умовах постійних повітряних сирен і перебування у підвалах продовжується. Освіта далі живе, навіть у цих реаліях.

Мій 2023 — це думки про вступ до вишу, складання НМТ замість традиційного ЗНО через воєнні дії в Україні.

Зараз я студентка університету. Тепер відвідую пари, які й далі перериває тривога. Вона вже не здається мені такою страшною, як раніше. Мабуть, я звикла, адже люди мають здатність швидко звикати навіть до таких змін. Паралельно працюю.

Пандемія, карантини, війна, тривоги, дистанційне навчання, підвали й сирени зробили все для того, щоб цей шлях був непростий.

Мені кажуть, що моя освіта — це моя зброя в боротьбі за краще життя для себе, для своєї родини та для країни. І я в це вірю.