«Божниця караїмська». 4 епізоди з життя луцької кенаси

Кена́са (також кенаса́, кенеса) — від слова «бейт-кнесет», що з івриту перекладається як «дім зібрань». Це місце богослужіння та зборів караїмів — корінного народу Криму, що сповідує караїмізм  — один із напрямків юдаїзму.

Покидаючи Крим, караїми намагались будувати кенаси скрізь, де осідала невелика громада. А поруч з ними — школи. До радянської окупації в Криму було 11 кенас, в інших українських містах — 10. За часів СРСР влада перетворювала їх на різні адміністративні чи продовольчі заклади.

До 21 століття збереглися кенаси у Києві, Миколаєві, Бердянську, Харкові.

Кенаса у Луцьку стояла на березі річки Стир, на вулиці Караїмській, неподалік від єврейської синагоги. За одними даними, храм вже існував у 1506 році. Наступна згадка про нього — 1633 року. Є документи про пожежі у кенасі — 1781 та 1814 років.

На Волині була чи не найбільша караїмська громада, яка займалася активним культурним та духовним життям. Кенаса завжди мала свого газана — священника, там регулярно організовували богослужіння. Від 15 століття караїми жили у Луцьку та в деяких селах поблизу (як-от нинішнє Деражне на Рівненщині), виїжджали й поверталися, вмирали й народжувалися, та з початком Другої світової війни більшість громади остаточно виїхала за кордон й не повернулася. У Луцьку залишилась лише одна родина караїмів — Ешвовичі. Згасло й духовне життя народу.

За радянських часів приміщення храму використовувалося як склад паперу обласної друкарні.

У 1972 році кенаса згоріла й не була відбудована.

Зараз на цьому місці — приватна забудова без будь-якого сліду колишнього храму, без будь-якого шансу на відновлення.

Проте кенаса живе у спогадах на папері. Понад 200 років тому вона вже була цікавим об’єктом дослідження. До сьогодні збереглись згадки про неї від краєзнавців, етнографів, письменників. Завдяки цьому відвідати кенасу в різні етапи її існування можемо й ми.

Незнайомець на богослужінні (за Гендерсоном)

1. 1821 рік. У луцьку кенасу посеред служби заходить незнайомець. Під запитальними поглядами вірян він займає частину зали, де моляться чоловіки, й бере до рук молитовник — спокійно і впевнено, наче він тут не вперше.

У храмі саме читають Святе Письмо (Танах) — той розділ з Книги пророка Йоіла, що його читав апостол Петро у день Пʼятидесятниці під час сходження Святого Духа на апостолів. Гостю відразу стає зрозуміло, що запізнився він на святкову службу на свято П’ятидесятниці (Шавуот або Афталарнин Хидзи) — день пам’яті дарування Мойсею Тори (Старого Завіту) на горі Синай самим Богом. Це рівно 50-й день після Пасхи .

Та замість втупитися в молитовник, незнайомець починає оглядатися довкола, роздивлятися приміщення та людей.

Караїми, що прийшли молитися, одягнені ошатно й екзотично. На чоловіках — довгі сині кожушки на хутрі й великі овечі шапки на татарський манір. Через плечі у них перекинуті по два шерстяні пояси, з’єднані квадратним оздобленим клаптем з такого самого матеріалу. В кутках цього сполучення зроблені китиці (цицити або ж кутаси) — їх робити наказував через Мойсея сам Бог. Під час певних частин богослужіння чоловіки з’єднують ці китиці. Під час читання Тори їх цілують та підносять до очей, що означає, що священні заповіді, які символізують кутаси, є єдиним засобом просвітлення розуму караїмів.

На ра́бині  — довга шовкова чорна мантія, а поверх неї — великий білий таліт , що покриває голову й сягає до самого низу мантії.

У що вдягнуті у цей момент жінки, він не бачить — вони моляться за дерев’яною перегородкою зі щілиною, крізь яку спостерігають за богослужінням.

Пізніше невідомий представився, він — Ебенезер Гендерсон, шотландський священник та місіонер, що мандрує «Росією», досліджуючи місцеві релігії. Окрім цього, він — вправний лінгвіст, який володіє латинською, єврейською, татарською, російською та іншими мовами. Тому тут, у кенасі, швидко знайшов спільну мову з караїмами й одразу отримав запрошення від рабина після обіду в гості.

По богослужінню — винесення й читання Тори у дорогих гаптованих шовках, які мали поцілувати віряни, чоловіки й жінки. Після спільних і мовчазних молитов служба закінчується. Віряни виходять у зовнішню галерею, взувають попередньо зняті черевики й покидають кенасу.

А Ебенезер Гендерсон прямує в гості, де на домовлений час його чекає повна кімната караїмів, що прийшли послухати розмову. Дослідника дивує, які відкриті й приязні вони до інших релігій, зокрема до християнської. Хоч ті не вірять в Ісуса та Новий Завіт, його вони не цураються й читають для ознайомлення.

Після гостин Гендерсон продовжив свою подорож релігійними громадами й виклав враження від експедиції у книзі «Біблійні дослідження і подорожі в Росії» (Biblical researches and travels in Russia), що побачила світ 1824 року в Лондоні і є доступною до вільного ознайомлення сьогодні.

У праці він описав досвід навідування луцької кенаси, з чого ми й написали цей уривок.

Баби́нець без жінок (за Мардковичем)

2. Луцьк. 1880-ті. Літо. З кам’яного будинку на вулиці Караїмській виходить малий хлопчисько, син Марка та Ганни Мардковичів, Олександр. З-під насуплених темних брів зажурено дивиться на будівлю через дорогу — кенасу. На дворі сонячний теплий ранок, а він мусить йти до шкільниці, розташованої у присінку храму. У ній щоліта раббі  Захарія навчає караїмських дітей.

Ще тяжче Сашку крокувати до дверей класу, як уявить ровесників, що живуть далі по вулиці й дорогою до кенаси встигають пограти в шпака чи побитися з єврейськими дітьми. Без нього.

Та є одне місце у храмі, яке його притягує, через яке він змирився зі шкільними тортурами. Забута кімната, куди хлопець пробирається, як тільки випадає можливість. Її назва — баби́нець.

Ще не так давно він слугував місцем молитви для жінок, які спостерігали за службою й чоловіками в головному залі храму крізь заґратовані вікна. Та зараз підлога кімнати повністю вкрита паперами, що «встеляють бабинець так, як під час суворої зими ковдра снігу встеляє землю».

І поки однокашники добігають, Олександр тишком прослизає туди, залишаючись непоміченим вчителем.

У дверях кенаси стоїть величезна мідна «скарбонка» (скринька на пожертви), така висока, що Сашко мусить ставати навшпиньки, щоб укинути в неї свій грошик, коли приходить з батьками на службу.

Праворуч від входу — сходи на другий поверх, якими він тихенько підіймається на хори, де й знаходиться бабинець.

Хлопець всідається на ті папери й копирсається у них, дістаючи й розглядаючи то зеленуваті, то синюваті аркуші, різні листи, документи з червоними та чорними печатками, сторінки з книг… А коли йому набридають ті кучугури, просякнуті пилом й браком уваги, перебирається до ґраток, притуляється до них обличчям й вдивляється у безлюдний інтер’єр кенаси, залитий сонячним світлом.

Спочатку його погляд падає на високий триповерховий геха́л (вівтар, в якому зберігаються грубі сувої Тори) з різьбленими колонами, прикрашений ошатними завісами — парохе́тами. Ті згортки святого письма, укутані в шовк і з коронами на верхівках, які, правда, тхнуть старечою вогкістю, нагадують Сашку стародавніх володарів Єрусалиму. По обидва боки гехала — мідні семисвічники, що їх він бачить, як гілля дерев. Зі стелі, розмальованої рослинними мотивами, звисають жирандолі — світильники.

Зверху все здається гарнішим, ціліснішим, відмінним від того, що бачить він, коли стоїть босоніж біля батька Марка під час богослужіння внизу…

Цей вид з усіма його деталями та запахами, що збурюють дитячу уяву, залишиться з Олександром на все життя. З роками, повернувшись із довгих подорожей та еміграцій до Луцька, він прийде до кенаси, вже не зможе піднятись у бабинець, бо той так і згниє під вагою паперів.

Він віднайде декілька збережених документів й разом з історіями про дитинство біля кенаси відтворить у статті «На спогад про бабинець», яка вийде у часописі Karaj Awazy у 1933 році, що його сам і видаватиме у Луцьку. І яку ми з вами можемо прочитати у «Хроніках Любарта» завдяки перекладу з караїмської Володимира Шабаровського.

Архітектура луцької кенаси

3. 1908-й. До кенаси знову приїхав гість — польський історик Юзеф Смолінський.

З фотоапаратом в одній руці, із записником в іншій він на мить зупиняється серед вулиці Караїмської й здалеку оглядає храм.

Кенаса комфортно розмістилася над самісіньким плесом річки Стир, яка у цьому місті ширшає та затихає. Тільки верби шумлять й потріскують, хитаючись, і співають пташки, огортаючи її спокоєм.

Дослідник підходить ближче й бачить, що до двоповерхової прямокутної будівлі храму примикає з півночі різьблений ґанок. Дах кенаси — ґонтовий, чотирисхилий зі зламом. Із західної та східної сторін — прямокутні вікна.

Вертикально викладені дошки роблять 9-метрову кенасу ще вищою з виду.

Нарешті Смолінський заходить в храм, вхід — через вітальню, стіни якої, як і вся кенаса, обшальовані дошками перпендикулярно до землі. Там віряни мають залишити взуття, жінки піднятись сходами нагору (на хори) до бабинця, а чоловіки — пройти в головну частину кенаси.

«Всередині облаштування цієї святині перенасичене прикрасами чисто східного характеру», — записує собі етнограф, розглядаючи стелю і стіни, прикрашені стилізованими мотивами тропічних рослин.

«Клац», — лунає у храмі. Смолінський фотографує вівтар, що складається з трьох «поверхів», які стоять на коринфських колонах.

Вівтар — техал / гехал — у стилі Відродження 16 ст. й височіє біля стіни навпроти входу. У ньому тримають старовинні пергаментні сувої Тори — родали — закутані в оксамитові флери, сховані у шовкові чохли. Їх зберігають вертикально, на верхівку одягнені срібні корони, трохи нижче висять срібні указки для читання текстів та срібні дощечки. На чорно-білому фото, які згодом видрукує автор, вони справді нагадують царів.

«Клац», — зафіксував на плівці ще й газана Авраама Фірковича  під час проповіді. Він стоїть за столом перед техалом, ближче до середини залу, на столі — книги та свічники, а над головою — велика низько підвішена люстра.

«Стіни й стеля храму були пофарбовані дешевою клейовою фарбою близько 1840 року», — занотовує Смолінський й присідає на лаву в кінці зали — креслити план кенаси й будівлю в розрізі, де гарно видно стелю у вигляді розетки (кесон), зроблену для поліпшення акустики.

Ці малюнки, фото та нотатки Юзеф Смолінський публікуватиме у двох виданнях — російському «Караимская жизнь» в матеріалі «Караимы и их храм в Луцке» у 1912 році й польському «Ziemia» у статті «Karaimi i bożnica ich w Łucku» у 1912 році.

Розкрадання караїмських скарбів

4. Луцькі караїми дуже любили свій храм. Хто чим міг — обдаровував кенасу, прикрашав. Заможні дарували Тору, менш багаті — завіси й килими. Ззовні скромна і проста, кенаса точно мала непересічні скарби всередині, які тішили релігійну громаду, поки не прийшла війна.

Серпень 1915 року. Перша світова. Російські війська, що базувались у Луцьку (а Волинь — ще під владою Російської імперії), покидають місто, і у нього без перешкод заходить нова влада, окупаційна — австро-угорці. Вони йшли через сьогоднішні проспект Волі й вулицю Ковельську. І з ними, як з будь-якою окупацією, йшли грабежі.

Багато караїмів, шукаючи порятунку, виїхали вглиб Росії, лишивши свої доми й храм без захисту. Й одного дня у божницю караїмську увірвались.

Забрали все, що мало хоч якусь цінність: старовинні свічники ґданської роботи, люстри з бронзи і кришталю, цінні тканини, гаптовані золотом, які вивішували у свята на стіни поряд з вівтарем.

«Вкрадені навіть різьблені колони та вівтарна частина. Пограбовано святиню дощенту. Що зла людська воля не вчинила, доконала рука часу. Через гнилий дірявий дах і вибиті вікна всередину потрапляла вода, яка руйнувала святиню зсередини», — пише Олександр Мардкович у статті «Odbudowa kenesy w Łucku» для видання Życie Wołynia.

Лишилося трохи книг на пергаменті, пояси та тканини, — згадує в «Путівнику по Волині» польський географ, етнограф, краєзнавець Мечислав Орлович у 1929 році, коли храм вже офіційно був пам’яткою архітектури XVII століття. Автор додає, що, окрім «угорців», кенасу грабували і євреї-талмудисти, яких на той час у Луцьку було понад 90% населення.

Так і стояла кенаса, зяючи вибитими вікнами й розкиданими паперами, чекаючи на повернення громади…

Її кінець

Після закінчення Першої світової караїми з Росії та з інших країн почали повертатися до своїх домів, до своєї «божниці», що разом із Луцьком перейшла до Польщі. На теренах Волині на якийсь час запанувала нова окупація — польська.

Кенасу відремонтували, сяк так прикрасили й прибрали зсередини, відновили богослужіння. До Другої світової війни були періоди, коли до храму ходили лише на великі свята. А з 1939-го більшість караїмів знову виїхали — цього разу до Польщі чи й далі на захід. Радянська влада, що тут запанувала, не дуже вітала набожність маленького корінного кримського народу. Та й будь-якого, крім російського.

Натепер у Луцьку залишилась одна родина — Ешвовичі, які могли певний час пам’ятати колишнє духовне й культурне життя.

За радянських часів дерев’яну кенасу перетворили у склад паперу обласної друкарні. І у 1972 році вона спалахнула, як сірник, і згоріла дотла, а з нею і пам’ять.

Чи законно, чи ні, але її місце стало приватною земельною ділянкою, поруч з’явився житловий будинок, а на самому місці храму виник городик й дерева з чагарниками, якісь із них, можливо, — останні свідки життя кенаси. Ну і Стир, звичайно. Лишилось ходити до води й прислухатися.

*Божниця (також вжив. боженка) — в період Київської Русі таким словом означали християнські культові споруди — приміщення для богослужіння, каплиці. Або ж використовували як синонім до церкви взагалі.

Божницею або ж божником називали в Україні також поличку з образами (іконами) в хаті.

Одна зі старих світлин луцької кенаси зроблена до 1926 року (зрозуміло по вікнах, які з середини 1920-х стали аркоподібними), її автором якої вказано М. Черкавського. Там є підпис: «Будівництво цивільне. Божниця караїмська в Луцьку».

Польське bożnica, що перекладається українською як божниця або синагога, найчастіше використовують для позначення єврейських синагог.

Божницею кенасу називав польський історик Юзеф Смолінський, який відвідував Луцьк у 1912 році. «Karaimi i bożnica ich w Łucku» — зветься його публікація про кенасу.

***

Репортаж опубліковано у межах проєкту «Караїмщина» — про минуле луцької громади караїмів і його відгомін. Караїмщиною лучани здавна називали території, де жили і господарювали караїми.

Дотепер це частина луцької землі, за яку тут тримався маленький народ, що віками доводив своє право бути. І продовжує.

Спецпроєкт «Караїмщина» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю редакції misto.media і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.