«Ми зараз єдині дорослі у цьому світі» — промова Олени Стяжкіної на закритті «Фронтери»

Якось так сталось, що «Фронтера» вже традиційно закінчується дощем. Таким серпневим, трохи осіннім, прохолодним. Всі гості фестивалю ховаються від нього під спільним шатром, гуртуються, туляться. Всі-всі збираються на маленькому сухому клаптику в центрі Окольного замку, щоб письменниці й історикині Олені Стяжкіній, яка вийшла на сцену із фінальною промовою у руках, було легше їх обійняти. Таке її (і Олени, і промови) завдання.

Нам здається, їй це дуже вдалось.

Далі — повний текст із промови Стяжкіної ввечері 3 серпня 2025 року у Луцьку. Обережно, від прочитаного з’являються мурашки по тілу, переповнюють сум, любов і гордість за всіх українців, завдяки яким Україна є.

*

Дорогі люди!

Те, що зшиває нас сьогодні, дає сили, визначає майбутнє, дозволяє бути — це Збройні сили України. Слава їм! Це база, це ґрунт, без якого нічого не проростатиме та не існуватиме. Все решта — важливе, але похідне від цього базового. Мої слова також.

Ідея Микити Москалюка  полягала в тому, що я тут для того, щоб обійняти. Але як я можу обійняти більше, ніж це вже зробила «Фронтера»? Ніж люди, які говорили і які мовчали. Люди, які ділились думками і болем. Люди, які ділились майбутнім і минулим. Люди, які були в сенсі буттєвості тут.

Тому друга ідея полягала в тому, щоб підсумувати те, що нас зшиває. І зрештою, я буду говорити про те, що почула. А ви будете дивитись на те, що думаєте з цього приводу ви. Що щодо нашої спільності написали ви. І тому далі буде таке собі правило: якщо я щось не зібрала докупи, то це буде моя провина — «не чує баба». А як зібрала, то це буде ваша заслуга. Доробок буде вашим, якщо мені вдасться перевести в слова — навіть тоді, коли вони не були сказані. Це як у Катерини Калитко :

«І навіть коли мовчиш українською — ти говориш.

І степ розростається вшир, а тополі вгору.»

Тож, про що говорили і мовчали на «Фронтері» у серпні 2025 року?

Слова. Слова важливі. Навіть якщо вони не на місці, навіть якщо здається, як часто тепер мені, як часто тепер багатьом, що вони нічого не можуть і нічого не змінюють.

З 2014 року слово «любов», наприклад, відмовилось бути іменником, пішло в добробат, подалося у волонтери, стало дієсловом. Дотепер любов — це дієслово. Я думаю, що Мирослав Маринович  сказав би нам, що любов стала дієсловом значно раніше. На щастя, ми все ж таки зуміли це зрозуміти, кожний з нас, кожна з нас у свій час.

Пам’ять також. Пам’ять більше не іменник, це дієслово і буде ним, якщо ми хочемо бути спільнотою, а не відстороненими спостерігачами власного життя. Пам’ять — це дієслово кожного дня, іноді — хвилини. Ірина Цибух говорила, що хвилина мовчання має бути прожита, прожита пам’яттю про людину, про хоча б одну. І так кожного дня, скільки ми будемо жити.

Війна — це імена, свої. Це взагалі унікум серед слів. Тепер вже кадійська історикиня Марсі Шор  сказала, що їй майже неможливо знайти відповідний переклад на англійську мову нашого слова «свої». Бо свої — це більше, ніж знайомі, ніж друзі, ніж родичі, ніж близьке коло. Ми можемо навіть не знати один одного, але бути своїми. Ми можемо бути затятими опонентами. Ми можемо бути незгодними з усіма пасажирами шакалячих експресів, іноді навіть з машиністами. Але «бути» зашите в своїх, бути, відчувати, не погоджуватись, але, коли потрібно, діяти разом. У слові «свої» формула нашого націоналізму.

Оскільки український націоналізм — це коли всі діти, які сидять у сховищах, гинуть під атаками рускіх, йдуть на фронт, тримають оборону, збивають ракети, помирають на пожежах після прильотів, перемагають, попри все. Усі ці діти свої, наші. У слові «свої» переконання, що хтось прийде на допомогу. Обов’язково прийде на допомогу. І за будь-яких обставин на неї, на цю допомогу, варто розраховувати. На неї треба чекати. І за тих самих будь-яких обставин її треба надавати.

Слова, які ми розуміємо та зчитуємо однаково навіть в мовчанні — це те, що нас об’єднує. Їх дуже-дуже багато. І від декотрих однаково зчитаних нудить. Мене, наприклад, нудить від «потужності». І я думаю, що не треба пояснювати чому. Але за декотрими словами ми сумуємо: за «шафкою», «півником», «котиком», псом Патроном — їх зберіг для нас Олександр Михед .

Якщо «любов» та «пам’ять» — це дієслова, то «свої» — це математика. Це така наша таблиця множення, в котрій, за словами Юрка Іздрика  і пісні Соломії Чубай :

«людина сама нічого не може

людині завжди потрібен інший

на кого можна себе помножити

для кого варто писати вірші

з ким можна разом долати відчай

чи радість ділити не ризикуючи

хто може в будь-яку мить засвідчити

що ти — реальний що ти — існуєш».

Я бачу всіх тих, хто вчора, хто сьогодні, просто тут і зараз дав мені можливість помножити себе. Хто дав можливість засвідчити, що ми реальні, що ми існуємо. І я дякую за це множення. Дякую за те, що всі ці люди — мені люди, і мені свідки, і мені сила, і, можливо, часом я їм також.

Але в цій простій, складній математиці є певні обмеження. Наприклад, не бути нулем. А ця вправа вдається нам непогано. Добре. А от не множитися на тих, хто таким нулем є — не завжди. Ми зараз — володарі простору голої реальності, ясності. Ми, можливо, зараз єдині дорослі у цьому світі. Тімоті Снайдер  пише, що в Україні почуває себе безпечніше, ніж в США, саме через цю ясність, через нашу здатність розрізняти добро та зло. І ця здатність є нашою перевагою.

Однак не варто обманюватися, крім своїх, є і несвої. Ті, хто не вважають Україну своєю, ті, хто вбачають в ній годівницю, ті, хто крадуть, і ті, хто «не народилися для війни». Часом у них є посади, часом гучні голоси. Але чи варто для них писати вірші?

Ділити з ними радість, бути їм свідками (хіба що якщо на судовому процесі)? Бути їм свідками не варто, бо вони вже спіймали звіра і плекають його всередині. Бути зшитими зі своїми — це честь, сила і ресурс. Не дати собі впасти до нуля — це завдання. Зшиватися з тим, хто зрадить або вже зраджує — це велике глупство. Глупством стрій втримати неможливо.

Брати Капранови  показують долоню. Кажуть: «Це Україна. Ріки, які впадають в Чорне море, Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро, Сіверський Донець». Я дивлюся на цю долоню і в мене болить географія. Я слухаю панель про ландшафти і в мене вона болить знову. Ота трошки прогуляна в школі, забута. Болить Бахмут і Скадовськ, і Покровськ, і Авдіївка, і Бердянськ, і Енергодар, і Костянтинівка. І вона болить у всіх своїх — мапа, витатуйована болем на тілах і могилах. Болить вибухами, неродючою землею, зниклим морем, вибитими щелепами міст.

Але відплати чи відбудови? Ми хочемо зрештою того і іншого. І іноді, коли смерть особливо близько, коли вибухом зносить будинок, коли бомбою чи міною вбиває найрідніших, ми хочемо відплати. Але якщо поставити питання руба і обрати лише одне, чого насправді ми хочемо більше? Відбудови.

«Дніпро зашиємо, наші рани впадають у ваші рани…» — пише нам Олександр Авербух . Якщо поставити питання руба і відповідати на нього не в момент ворожої атаки, то ми хочемо, прагнемо, відбудови, а значить — майбутнього, де буде спільною географія, яка нарешті колись припинить боліти. І де обов’язково колись будуть кордони, де «За Перекопом точно є земля», де є схід — «Схід українського сонця».

Спільний час. Ми маємо спільний час. Дати — це точки нашої збірки. Дати сьогодні про кров, пролиту тому, що вони, рускі, так могли і хотіли. І скільки завгодно можна розказувати про перемоги індустріалізації, успіхи урбанізації, Голодомор вивищується над цими порожніми балачками, мільйонами смертей і забирає нас до купи, кличе. Тепер те саме. Кургани нашого болю, розташовані календарно, заввишки до самого неба, вже ніколи не дадуть брехні отримати гору.

Кремлівцям здається, що довга війна нас виснажує. І так, частково це правда, але в той самий час саме довга війна щоразу щороку приводить нас до місць масових вбивств, до поховань біля під’їздів, до пса Крима, до дітей, які більше не виростуть ніколи, але й до потопленої «Москви», до «Павутини», до нового російського словника з «хлапкамі» і «задимлєніями».

Цей час приводить нас також до виснаження, втоми, але наш новий спільний час не дає і не дасть нам змоги повернутися до того, що було. А ще він ставить нові старі задачі.

Прекрасна волинська луцька історикиня Леся Бондарук часто розповідає про чоловіка з УПА, який воював разом із сином. І той син боявся бути вбитим.

І батько сказав йому: «Бути вбитим не страшно. Усі колись будуть вбиті, а просто помруть. Треба боятися бути вбитим завчасно. От над цим треба працювати». Не бути вбитими завчасно, ані фізично, ані символічно, ані ворогами, ані самими собою. Бо жити мертвим — це прямий шлях до Ростова і ширше до Федерації, куди пензлюють всі завчасно мертві.

Нас об’єднують тексти. В широкому розумінні. Тексти як тексти і тексти як дії. Частина з них не мала б написатися. Не мало б бути «Військового непотребу», «Мамцю не плач», «Гемінґвея, який нічого не знав», «Світлого шляху: Іторії одного концтабору». Не мало б бути Victory Drones, музею окупації в Ягідному, площі прапорів на Майдані, знищеного, але зібраного знову «Боривітру». Ніхто з хороших людей ніколи б не запланував собі такого тексту, такого проєкту, але вони є. І вони будуть, мають бути, тому що «Любов не минає». Тому що ці тексти часом стають меморіалами, часом інституціями, часом способом жити далі.

Наші тексти тепер не тільки місце рефлексії та збереження фактів. Це місце турботи, і місце справедливості, визискування справедливості і надії на неї. І ними ми зростаємо. Недописане робимо дописаним, ними ми зшиваємося, вибудовуємо тяглість, відкриваючи наших старших і відкриваючись нашим молодшим.

Щоб зняти трохи пафосу (мама, не слухай мене, а хоч слухай, то сварись, звісно). Напис на картонці: «Бі бо бу, я корупцію їбу», — це не про матюччя. Це про живий і цілком здоровий зв’язок — від Семенка , якого, мама, ти не прочитала, до МУРу і Хейтспічу. І до ролі українського авангарду в боротьбі за Європу, за європейський вибір, за справедливість, якої ми прагнемо.

Світлана Поваляєва, велика поетка, мама Романа та Василя Ратушних , говорить нам: «Вони Всі Ще Тут. Вони Досі Тут». Це те, що зшиває. Ми раз у раз обертаємось, побачивши їх на вулиці, ніби побачивши. Почувши рядок з їхнього листа, вірша, пісні, відчувши запах страви, яку вони любили. Вони всі ще тут. І вони дають нам знати про це в різні способи і різним чином. Відштовхують, сміються, наполягають, командують (та ще й як). І так — це магічне мислення. Але хто може нам його заборонити, принаймні мені? Тим більше, що ніхто з нас достеменно не знає, як воно все працює.

І, знаєте, я думаю, що я не одна чую це: «Випалюйте в собі російську культуру. Інакше все це випалить вас». Або це: «Сьогодні не ти. Відбій». Вони всі ще тут. Від цього ясно та справжньо, можна і треба жити, принаймні дихати.

Усеохоповність. Це наше спільне. Мікеланджело — художник, скульптор, поет, архітектор. Гете — поет, письменник, філософ, режисер, державний діяч. Шиллер — поет, філософ, історик. Франко — поет, письменник, економіст, етнограф, фольклорист, перекладач, соціолог. Пулюй — фізик, електротехнік, чоловік науки, розробник рентгенівської трубки і перекладач Біблії. І всі вони, люди Ренесансу і люди модерну, були і для України, і для Німеччини, і для Італії усеохопними. І не тільки через те, що можна було спробувати все, а й через те, що у тому, що вони любили, були величезні діри, які треба було заповнювати знаннями, пам’яттю і любов’ю. Вони творили для людей, яких любили, і тим творили свій народ і свою Батьківщину. І створили.

Там, де не сталося поневолення та масових вбивств, усеохопність потихеньку зійшла нанівець. Ну, принаймні припинила бути трендом. Там, де за проявлення нації вбивали, діри з’являлися знову і знову. Часом навіть не діри, а цілі пустелі. І їх треба було заповнювати знову і знову. Тому наші старші: Юрій Щербак — дипломат і письменник, Максим Стріха — фізик і перекладач, Сергій Жадан (це не про старших) — письменник, поет і музикант. Тому на самому початку вторгнення історикиня Наталія Яковенко сіла за переклад Тіта Лівія з латини у березні 22-го. Бо з цим була діра. А тепер немає. Переклад вже вийшов.

Ми знову і знову більші за ту роль, за той фах, який колись обрали. Тому що рускі знов і знов вбивають наших майбутніх і теперішніх поетів, філософів, аграріїв, інженерів, лікарів та будівельників. Бути більшим за одну єдину роль часом не означає робити щось надзвичайне. Оскільки пусток та дірок стає так багато, оскільки кожного дня розстрілюється не тільки геніальність, але й нормальність. Бути більшим за свою єдину роль означає робити щось ще. Щось ще необхідне для самого себе і для інших також. Тому прекрасний філософ Володимир Єрмоленко стає водієм автівки, яка везе на прифронтові книжки. Тому художниця, яка не хоче бути названою, щодня плете сітки та заговорює їх на життя. Ми всі маємо своє «щось ще».

На одній зустрічі Євген Бистрицький , вже по повномасштабному, сказав присутнім: «Для початку ми маємо відповісти собі на питання: Чого ми тут? Що дає нам право бути тут, а не на фронті, всім присутнім, чоловікам і жінкам?». Я питаю себе про це і не можу сказати, що відповіді завжди задовольняють. «Мабуть, от для цього» ніколи не приходила до мене через те, що я щось сказала чи написала, чи зібрала, чи привезла. Але кілька разів я майже наблизилась до того «мабуть, от для цього» через шоколадку, яку я ношу в сумці та віддаю нашим воїнам та воїнкам, коли випадає честь підійти до них на вулиці і подякувати за те, що ми живемо.

Коли все закінчиться, а Артур Дронь  стане Тарасом Прохаськом , я планую перетворитися на пані з шоколадками, яка роздаватиме солодкі, гіркі, молочні, горіхові плитки всім-всім воїнам та воїнкам, скільки буде жити.

І тоді, коли Станіслав Федорчук  не буде носити однострій, я все одно впізнаю його на вулиці. Я впізнаю їх всіх, тому що я знаю їх, і тому що війна ніколи не піде з їхніх очей.

Але якщо дивитись на все це з перспективи заміни казкової парадигми, від Андерсонової дівчинки з сірниками до пані із шоколадками, то очевидним є прогрес.

Той самий з оповідки про воїна УПА, який тепер, дивлячись на бої нашої армії на Сході і Півдні, міг би констатувати, що у війні з російським імперіалізмом ми все ж непогано просунулись.

Тож говорили і мовчали на «Фронтері» також про етос переможців. Ми трошки випустили з активного вжитку слово перемога. І цим ми слабшаємо. Ніхто не знає, скільки триватиме війна. Росія, чесно кажучи, має звичку сконати за три дні. Двічі вона це вже зробила, а Бог любить трійцю. Тож може бути так. Але може бути і по-іншому. Тож довгою, насправді довгою, буде не війна, а наша перемога. Як говорить Вахтанґ Кебуладзе : «Ми перемагатимемо».

Нам випало жити в континіумі перемоги. Зараз і після бойових дій. Етос переможців — це той звичай, дії, цінності, переконання, ідеали, що характеризують нас як українську політичну націю, що визначають баланс між усеохопністю і обмеженнями, пристрастями і прагматикою, очікуваннями щодо своїх і щоденними вправами, щоб залишатися потенційно помноженими, такими, яким варто писати вірші. Ці ідеали будуть корисними і для Європи, і Сполучених Штатів.

Бо здається чи не здається, ми зараз єдині хранителі того, що колись було цінностями Європи, на чому була збудована європейська і американська цивілізація. В нашому етосі переможців ми зберігаємо цілий світ.

І на останок. Мельник з Монтереале, Доменіко Сканделла, відомий також як Меноккіо, наприкінці 16 століття був спалений святою інквізицією за єресь. Вона полягала в наступному: Менокіо часто говорив своїм співгромадянам і повторював це на допитах: «Я думаю, що Святе письмо дано Богом, але потім до нього люди додали багато свого. От для цього священного писання було достатньо лише двох слів. А потім воно виросло, як ростуть всі книги про битви». Я от думала і думаю над тим зараз. Які б могли бути ці два слова? «Бог є»? Або якщо від імені Бога: «Я є»?

А ще я думаю над тим, що письмо, яке дано нам для життя, боротьби, гідності, стійкості, справедливості, насправді також містить лише два слова, які зшивають простори, часи і людей. Україна є. Тож слава їй.

Слава Україні!