Луцький Гоґвортс. Коли школа стає місцем сили

Що буде, якщо поєднати досвід роботи в керівництві університету, дві освіти та науковий ступінь із бажанням створити школу по-своєму? У випадку Валентини Галущак — з’являться власні освітні простори, у яких знання важливі, але не важливіші за дитину.

Свій багаторічний досвід в освіті вона використала для створення у Луцьку ліцензованого приватного дитячого садка Happy Kids Club, а згодом — школи Years. Тут у центрі уваги не лише академічні результати, а й людина: її здатність думати, відчувати, брати відповідальність, бути почутою та не боятися залишатися собою.Як працює ця філософія в реальному житті — у розмові із Валентиною Галущак.

З вишу — у дитсадок

Валентина відчиняє двері школи о 08:15, поправляє зачіску й шукає чийсь номер у телефонній книзі. Вона з тих жінок, які якісно роблять кілька справ одночасно.

«Доброго ранку, колеги!» — вітається з вчителями, які підходять поставити питання та побажати гарного дня.

«Так, було б чудово, щоб облаштування території розпочали сьогодні», — відповідає на дзвінок.

«Доброго ранку, Сашку! Усе добре?» — питає учня.

Малий усміхається у відповідь.

Цьогоріч в «Years» готувалися до нового навчального року з одночасним запуском корпусу для середньої та старшої школи — 5–12 класів.

Активне будівництво нового приміщення з просторим укриттям на -1 поверсі, яке знаходиться поруч, відбувалося паралельно з навчальним процесом, адже у школі немає канікул: діти приходять сюди впродовж цілого року. Щоправда, улітку не пишуть диктанти та не обчислюють приклади, а шукають «скарби», беруть участь у квестах, знімають власні фільми, грають у шахи, займаються творчістю, гуляють. Дітлахи наввипередки, бо ж звична для них справа, постійно хваляться директорці власноруч зробленими мистецькими проєктами.

«Встигнути все» — гасло Валентини Галущак з дитинства. Дівчина, яка закінчила школу із золотою медаллю, змалку звикла до дисципліни й роботи на результат. За цим же принципом пройшли студентські роки в Луцькому національному технічному університеті: сесії на «відмінно» та диплом з відзнакою.

2002 рік для Валентини став доленосним: вийшла заміж, народила доньку Вікторію, захистила магістерську з менеджменту та отримала пропозицію залишитися працювати в університеті й писати кандидатську дисертацію.

«Відмовитися від шансу було неможливо. Такі пропозиції не поставити на паузу, поки дитина підросте. Тоді на допомогу прийшли рідні. Мама та свекруха — обидві вчительки — підлаштували робочі графіки, аби мати по одному вихідному серед тижня і бавити Віку. В університеті для мене склали оптимальний розклад, завдяки якому я працювала два-три дні на тиждень, але мала п’ять-шість пар поспіль. Ночами, поки донька спала, я писала кандидатську про економічні механізми розвитку проблемних регіонів. Було непросто, але тоді я точно знала, заради чого це роблю», — згадує Валентина.

У 2006 році 25-річна науковиця захистилася, через рік стала заступницею декана факультету обліку і фінансів, а в 2015-му — проректоркою з науково-педагогічної роботи Луцького національного технічного університету.

«Приблизно у 38 відчула, напевно, екзистенційну кризу. Був 2018 рік: вища освіта змінювалася, студенти починали працювати вже з перших курсів, аудиторії порожніли, навчання дедалі частіше формалізувалося. Я бачила можливості змінити ситуацію у виші за два кроки до нього — через школу та дитсадок. Так з’явилася думка про власний освітній проєкт», — розповідає.

Старт під час пандемії та філософія чесності, або «Відкривайте школу!»

Коли вихованці садка підросли, батьки самі почали питати: «А що далі? Відкривайте школу!». Валентина вже придивлялася до місця для свого омріяного освітнього простору — історичної будівлі 1900 року на вулиці Стрілецькій, 12-А, площею близько 900 квадратних метрів. Споруда була частиною гарнізонного комплексу, збудованого на межі 19—20 століть. Понад сто років потому старі стіни мали отримати зовсім інше призначення — стати простором для дітей.

«Планувала запуск школи у 2020 році. Надихала підтримка батьків вихованців садочка. Я мала потужну мотивацію, тож ковід не налякав. Якоїсь паузи, бо ж „не на часі“, не розглядала навіть на рівні гіпотези», — ділиться засновниця.

Перший набір був невеликим: нульовий клас — 15 дітей; перший — шість; другий та третій класи — по одному учню. Школярі вчилися практично індивідуально, згодом класи стали повноцінними — по 15–16 вихованців у кожному.

На сьогодні колегіум Years — школа повного дня, що працює з 8:30 до 18:00. Навчання будується за програмами НУШ та авторськими розробками: тут є щоденна англійська, STEM з першого класу, логіка, шахи, проєктне навчання, акторська майстерність, емоційний інтелект.

Після уроків учні відвідують гуртки хореографії, вокалу, футболу, карате, малювання. А ще у них є власна економічна гра зі шкільною валютою та тематичні табори під час канікул.

«Цінність кожного додаткового предмета ми аналізуємо з погляду його користі та практичності. Наприклад, шахи, окрім того, що це гра, яка формує вміння будувати стратегію, розвиває математичне мислення, є ще й потужним емоційно-вольовим тренажером, який вчить програвати. Треба навчитися приймати виграш друга або програш твоєї команди, в якій, скажімо, грає твій тато на учнівсько-батьківському турнірі. Дітям інколи до сліз неприємно, але вони теж мають це пройти», — пояснює Валентина.

Концепція закладу — «школа інтелекту, свободи і щастя». Тому одразу відкинули ідею шкільної форми та решти зовнішніх обмежень. Залишили тільки брендовані футболки й бейсболки, аби учнів було одразу видно в юрбі під час виїзних екскурсій.

«Пам’ятаю, прийшли на екскурсію батьки з майбутньою ученицею. Дівчинка побачила вихованців початкової школи у зручному одязі, схожому на м’яку піжаму, і здивовано запитала: „А хіба у школі так можна?“ Я відповіла, що у нас можна все, що не шкодить собі та іншим», — пригадує засновниця.

Базовий принцип роботи школи — ненасильницька комунікація, якій навчають увесь колектив. Діти повинні зростати в атмосфері чесності, емпатії й підтримки, вирости тими людьми, які вміють підставити плече слабшому, визнати власну помилку й обрати для себе здорове оточення в дорослому житті. Результати цього підходу Валентина бачить щодня. А деякі дитячі вчинки запам’ятовуються їй надовго.

«Якось підійшов до мене учень п’ятого класу й попросив дати йому телефон: „У мене контрольна. Я зробив чотири завдання, а одне не можу виконати. Хочу, аби тато підказав.“ Кажу: „Ти знаєш, де лежать телефони, вони не замкнені. Але подумай, чи це чесно щодо інших дітей, які зараз залишилися в кабінеті… І чия це буде оцінка: твоя чи татова?“ Хлопчик задумався і відповів: „Не буду брати. Шкодую, що так хотів зробити“. І в цей момент я зрозуміла, що хотіла б мати такого сина», — ділиться Валентина.

«Волиняни звикли до якісного сервісу»

Ідея створити власний садок народилася з особистого досвіду Валентини — і розуміння того, чого їй самій бракувало як мамі. Вона об’їздила десятки приватних закладів у Києві, Львові, подорожувала до Великобританії, США й ОАЕ.

«Куди б я не мандрувала, навіть коли просто відпочивала за кордоном, скрізь шукала приватні школи і домовлялася про екскурсію з керівниками. Ті завжди радо відчиняли двері і показували своє найкраще», — каже жінка.

Значну роль у появі ідеї нового освітнього простору відіграв невдалий досвід старшої доньки адаптації до садочка.

«Нам не пощастило з першими спробами соціалізації. Проблема була не в закладі, який відвідувала Віка, і не в працівниках. Ми спробували різні садочки — приватні й державні: щось подобалося в одному дитсадку, щось — в іншому. Але знайти місце, яким я була б повністю задоволена, куди я готова була б приводити дитину щодня, мені так і не вдалося. Але завдяки цьому досвіду картина, якими я бачу ідеальні дитсадок та школу, поступово склалася», — міркує Валентина Галущак.

Так, у 2018 році стартував Happy Kids Club — приватний освітній заклад для дошкільнят. Попри найвищий на той час цінник у Луцьку, перші 30 дітей набрали за три тижні, а за кілька місяців садок заповнили на 100%. Секрет успіху, на думку засновниці, простий: керівник завжди на місці, реагує на кожне прохання батьків і забезпечує високий рівень сервісу.

«Ми, волиняни, звикли до якісного сервісу в ресторанах, магазинах, закладах освіти. Нам важлива кожна деталь — від комунікації до того, чи не виходить дитячий майданчик під вікна багатоповерхівки», — каже підприємиця.

Happy Kids Club — став першим та єдиним на той час приватним ліцензованим садком у Луцьку. Розташований практично в центрі міста — на проспекті Перемоги, 30. Світла комфортна територія на першому поверсі площею понад 250 квадратних метрів, власна кухня та закритий дитячий майданчик під охороною.

Валентина продумала всі побутові деталі для комфорту дітей: автономне опалення, тепла підлога, фільтри для води, дитячі меблі з екологічних сертифікованих матеріалів, відеоспостереження у кожній зоні перебування дітей та пожежна й охоронна сигналізації.

Концепція закладу — максимально дбайлива. Головний акцент — на розвитку емоційного інтелекту, критичного мислення та комунікаційних навичок у поєднанні з базовою державною програмою. З дітьми займаються фахівці з англійської мови, артрозвитку, музики, хореографії, фізичного розвитку та сенсорної інтеграції.

«Найбільше зворушують моменти, коли мами просять рецепт сирників чи млинців, бо дитина у вихідні замовляє саме такі, як в садочку. Це дуже цінно насправді, — ділиться важливим Валентина. — До речі, для батьків теж маємо приємну традицію: раз на місяць, зазвичай у п’ятницю, пригощаємо свіжоспеченими пиріжками», — усміхається керівниця.

Старша школа та підготовка до НМТ без фанатизму

Зараз школа готується до відкриття старших класів. Попри те, що випускники складатимуть НМТ, Валентина не міряє успішність школи 200-бальниками чи медалями. Справжні критерії успіху для неї зовсім інші.

«Школа — це в першу чергу навчання. Батьки й учителі бачать реальні знання дитини без ілюзій та натягнутих оцінок. Але особливо важлива атмосфера, в якій це відбувається. Дитина буде вчитися лише у безпечному середовищі. Напружена взаємодія з вчителями чи однокласниками — неприпустима. Коли учню страшно, він не вчиться. Дитина може замовчувати свій страх, але не вчитися. Для мене показник якісної роботи школи — це те, чи хоче дитина сюди йти. Більшість наших учнів ввечері важко забрати додому», — міркує педагогиня.

Вона знає, як впливає на успішність стрес. Навіть найкращі знання може звести нанівець банальне хвилювання під час тестування. Аби діти не стресували на іспитах, у школі запроваджують періодичні зрізи знань на інтерактивній платформі: починаючи з першого класу, щоб формат тестів став для них звичним і зрозумілим.

«У нас, як і в кожному навчальному закладі, дуже різні дітки. Хтось освоюється зразу, комусь потрібні тижні, місяці або й рік, щоб проявити себе максимально. Наші методи прості та складні одночасно: прийняття, підтримка, терпіння й багато любові. Знаєте, дуже надихає, коли учні, які спершу уникали контакту, потім підходять, діляться важливим, розказують про успіхи», — ділиться директорка.

«Те, що люблю»

Нині Валентина Галущак продовжує багато навчатися. У 2018 році здобула фах вчителя середньої школи за спеціальністю «Англійська мова і література». Цьогоріч завершила програму Leadership for Transformation у британському виші University of Warwick  разом з іще 40 українськими освітянами.

За лаштунками активного професійного життя освітянки залишається звичайний людський побут. Сім’я, двоє дітей, спорт, подорожі. Режим «встигнути все» часто змушує відкладати на потім улюблені ритуали, іноді просідають побут, уроки англійської та фортепіано.

«Я виросла в сім’ї, де завжди вдома було чисто, а в холодильнику — перше, друге і компот. Мама була ідеальною господинею. Я не така. У мене є помічники в хатніх справах. Обідаю в школі, адже в нас прекрасна кухня зі збалансованим меню і мінімумом цукру. Вечеряємо, як правило, вдома, інколи — улюблених луцьких закладах», — розповідає Валентина.

З усім можна впоратися, коли працюєш на радість.

«Наша школа ніколи не була місцем, в якому лише навчають. Це місце, де тебе обов’язково почують, підтримають та допоможуть. Місце спільної сили. Знаєте, приємно бути директором такої школи, бо це вже не робота, а частина життя», — підсумовує освітянка.