Космічна музика, перформанс «Очі в очі» та розмови про «шось»

«Це було щось!» — може сказати кожен, хто побував на театралізованому дійстві. «Шось» — мистецька подія, яку організували «Гармидер» та Kosmos project з нагоди Дня театру 28 березня.

«Шось» для втаємничених

Відчуття причетності до чогось особливого з’явилося уже з порогу театру. Навколо простору на вулиці Залізничній, 9 юрмилися люди у чорно-білому вбранні, який був дрес-кодом заходу. На вході кожен отримав квиток-інструкцію.

У листі попередження: «До певного моменту нічого не промовляйте вголос!». Перша частина заходу — про мовчання, думання та невербальне спілкування.

Космічна музика

Дійство занурювало у своєрідний транс з перших секунд. На сцені студенти Волинського коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського — Вірослав Порицький та Ілля Музичук грають на вібрафоні . Звук — чистий й виразний, нагадує мелодію дзвіночка.

В темряві театрального простору левітували, як у космічній невагомості, гілки дерев та фото акторів. Світлини зняті на чорно-білу плівку. На них — цитати відомих режисерів: «Ви повинні виходити з театру сильнішими й людянішими, ніж перед тим, як увійшли до нього», «Глядач — не просто споживач, він — творець вистави, її частина, він може змінити все».

Без ретуші

Портрети в повітрі доповнювали артфотопроєкт «35» та відеоінсталяцію «ПроЯвлення» від Марі Поліщук та Тарка Костецького. 35 портретів акторів «Гармидеру» з’являлися на стіні спочатку тьмяним негативом, поступово набуваючи чітких рис та світлотіней протягом вечора.

«35 мм — це ширина плівки. Вона фіксує раз і назавжди без можливості перезняти чи відретушувати портрет — все справжнє. Тому що все, що робиться серед нас в театрі  — це про чесність, про миттєві емоції. Ми хотіли показати акторів іншими, ніж глядач бачить на виставах — без ролей і вивчених текстів, але з живими та справжніми емоціями», — каже співавторка проєкту фотографка Марі Поліщук.

36 кадрів фотографка лишила для гостей — охочі могли зробити портрет за «підвішений квиток» — соціальну ініціативу театру, яка дозволяє запросити на вистави тих, хто не може придбати квиток.

«Очі в очі»

На іншому боці залу — учасницький перформанс «Очі в очі». Актори та глядачі мовчки сиділи за столиками. Монохромне вбрання, спілкування лише поглядом та музика на тлі створювали ефект чорно-білого кіно. 

«Жодних слів уголос. Лише відчуття, інтуїція і «Шось» нове у кожному і кожній», — нагадував квиток-інструкція. 

Мовчазне спілкування викликало спектр емоцій: у когось на очах сльози, хтось ледве стримує сміх або відводить погляд. Ті, кому бракувало лише візуальної комунікації, сканували QR-код, розташований на столі поруч, і спілкувалися в месенджері. 

Дійство перегукувалось з відомим перформансом сербки Марини Абрамович «В присутності художника» 2010 року. Тоді це був жест зближення митця та аудиторії. Гармидерівці підтвердили: глядач перестав бути пасивним  спостерігачем, перетворився на співавтора творчого процесу. 

Скажи «шось»

Космічне мовчання завершилось багатоголосою розмовою про театр: яким він повинен бути та чого бракує глядачеві. Своїм баченням театру, який змінює, зцілює, об'єднує і вражає, поділилися усі відвідувачі заходу. 

Найцікавіші ідеї про те, чим він мав би бути сьогодні:

• створення студентського та театру ветеранів;

• співпраця театру з бізнесами, музеями, навчальними закладами;

• безбар’єрність, створення імерсивних вистав;

• повернення театральних фестивалів;

• створення мистецьких навчальних курсів для дітей;

• зустрічі з відомими акторами і майстерки для початківців;

• легкий театр: менше тригерів та «розкритих ран», більше позитиву у виставах.

  

  

  

  

  

  

  

  

  

  Попередній слайд

  Наступний слайд

«Театр повинен бути різним. В усьому потрібен баланс. Наприклад, імерсивний театр, який занурює, дає тобі якісь відчуття — видихнути, заспокоїтись, розслабитися. Легкість — не обов'язково попса.  

Коли рана просто затягнулась, але надгниває всередині, її треба лікувати. Зцілення неможливе без болю: опрацювати, пережити, розблокувати емоції. Не можна поставити рожевий наметик та жити там посеред всього, що відбувається навколо — у нього все одно поцілять», — каже режисерка «Гармидеру» Руслана Порицька.