«Фольклор і міфологія додають до життя смаку». Розмова з Василем Карп’юком

Гуцульщина у Василя Карп’юка — це не штучний декоративний фольклор і не результат академічних досліджень. Це живий світ магічного реалізму, у якому автор виріс і який залишається для нього природним середовищем. Засновник незалежного видавництва та письменник, який мобілізувався до лав Збройних сил України, на власному досвіді знає, як віра формує унікальну оптику сприйняття дійсності.

У цій розмові Василь Карп’юк ділиться роздумами про те, чому міфи й діалекти не послаблюють, а збагачують сучасну українську культуру, як створювалася серія дитячих книжок про Олексу Довбуша, а також про те, як змінюється процес писання, коли творчий спокій поступається місцем динаміці військової служби.

*

Розмова відбулася в рамках фестивалю «Фронтера». Фестиваль відбувся за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Флагманські події», Посольства Іспанії в Україні, Фундації ЗМІN та сприяння Луцької міської ради.

Стратегічний партнер — платформа «Алгоритм дій». Діджитал-партнер — ideil.

Благодійний партнер — фонд «Повернись живим». У межах партнерства тривав збір коштів на потреби бригади «Любарт».

*

— Зазвичай, коли письменники занурюються у міфологію, відчувається, що вони проводять глибокі академічні дослідження. У вашій творчості це виглядає як дуже природне вкраплення міфічних подій та істот. Як це потрапило у ваші книги?

— Я виріс у світі магічного реалізму, де справді в це все вірять.

Наприклад, коли мені було років п’ять, я йшов повз хату вуйка Николая, і вибіг його пес. Він почав на мене гавкати, я був маленький і злякався. Прийшов додому, розказав мамі. Мама пішла до вуйка, вуйко зловив того собаку і провели ритуал проганяння цього переляку. Ритуал у чому полягає: у цього пса відрізали трошки шерсті, кинули в алюмінієву миску, підпалили, мене нахилили над цим димом, накрили простирадлом, і я мав це вдихати, щоб переляк пройшов.

Я в цьому виростав, тому для мене це органічне відчуття. Коли я буваю в себе в селі, в Брусторах, і чую ці розмови місцевих людей, бачу їхню віру — я не можу ставитися до цього упереджено.

Якщо є віра, вона говорить про справжність.

— Є упередження, що коли людина відходить від природи і потрапляє у місто, зв’язок із міфологічним втрачається. Але у вашій збірці «Повільні танці» ці персонажі природно живуть навіть у Києві, працюють айтівцями…

— Якщо є базова віра і відчуття справжності, то відстань лише посилює її. Тут питання аналогії з гуцульською говіркою. Я виріс у ній, це базова мовна маса перших 20 років мого життя. Наступні майже 20 років я перебуваю в просторі літературної мови. І коли повертаюся в село, органічно переходжу на говірку 20-річної давності.

З віддаленням це не втрачається. Те саме з міфологією: раціонально я розумію, що це міфи й вигадки, але на якомусь рівні маю відчуття, що воно працює, бо знаю людей, які з цією вірою прожили життя. Образи Мавки чи Нявки — це певні архетипи. Якщо забрати міфологічні штуки з оповідання про Нявку в Києві, це цілком реалістичний сюжет, який може відбутися.

Фольклор і міфологія додають до життя смаку. Це як приправи: можна поїсти просто корисної їжі й насититись, а можна поїсти екзотичної і відчути задоволення від нетипових смаків.

— Наскільки для вас важливо зберігати мову та традиції Гуцульщини?

— Це для мене не те щоб «важливо» — це просто є. Я це зберігаю не тому, що це якась місія, а тому, що це частина мого життя. Спілкуючись із батьками чи родичами по телефону, ми говоримо гуцульською говіркою.

Але я не ставлю за ціль зводити творчість лише до говірки. Пишучи, я орієнтуюся на найширшу українську аудиторію. Гуцульська лексика потрапляє в тексти органічно, бо вона присутня в мовленні персонажів. Вона додає повноти українській мові, яка розвивається.

Свого часу літературна мова взяла за основу один діалект. Зараз цілком нормальний процес, коли лексика з інших етнічних регіонів проникає і доповнює стандартну мову. Вона стає багатшою, з’являється більше синонімів. Це раціональний підхід: якщо у нас є ці ресурси, нераціонально їх відсовувати.

— Ви є автором серії дитячих книжок про Олексу Довбуша та працювали редактором сценарію до фільму Олеся Саніна. Чому саме цей персонаж?

— Для мене Олекса Довбуш із дитинства — як далекий родич, якого я ніколи не бачив, але завжди знав, що він десь є.

У 2018 році Олесь Санін запросив мене попрацювати редактором сценарію, щоб надати мові персонажів гуцульського акценту.

Вивчаючи історичні та фольклорні матеріали, я розповідав ці казки своєму синові і усвідомив, що Довбуш — це український супергерой. Водночас виявив, що дитячих книжок про нього практично немає.

Я написав одну історію синові, йому сподобалося, і він просив далі. Так з’явилася серія. Наприклад, у книжці «Олекса Довбуш. Арідник» йдеться про протистояння з Арідником — у гуцульській міфології це образ диявола. Гуцульська міфологія має свій масштаб, який сягає від створення світу до наступних етапів.

— Як зараз удається поєднувати літературу та реалії?

— Зараз я трохи менше маю часу, бо з вересня минулого року мобілізувався, і на літературу майже не вистачає ресурсу. Але четверта, фінальна книжка про Довбуша майже дописана, сподіваюся завершити її у відпустці.

Раніше, коли я в 19 років працював охоронцем у супермаркеті або вдома за токарним верстатом, це була робота без розумового навантаження. Вдень мозок міг щось вигадувати, а ввечері тексти просто виливалися. Зараз, коли на службі є завдання, пов’язані з інформаційними проєктами, увечері хочеться просто вимкнути мозок. Але такі нинішні реалії, їх треба приймати, працювати в них і бути ефективним.

Повну версію розмови можна переглянути на youtube-каналі misto.media.