В Окольному замку відбулася майстерка про мову. Як говорили на бароковій Волині

Волинський контекст

На те, що Луцьк був європейським містом з власною ідентичністю, вказувала саме письменність. За словами Галини Мартинюк, на Волині офіційно спілкувалися латиною, давньогрецькою, старослов’янською та польською.

Однак історію мови народного вжитку важко простежити, адже в офіційних документах та книгах, друк яких був надзвичайно дорогим, розмовну мову не використовували.

Як стверджує філологиня, відповідь на запитання про те, як звучала розмовна мова волинян, — у селах, а також у сусідах. Тобто діалектизми, які передавалися поколіннями, та слова, які вливалися з мов сусідніх держав (Польща, Білорусь, Литва), зберегли основні риси тієї розмовної мови, якою спілкувалися у давнину.

Хоча й були випадки, коли «волинізми» потрапляли у тогочасну літературу — як, наприклад, у польськомовній збірці Данила Братковського «Світ, по частинах розглянутий», першій друкованій книзі у Луцьку (1697 рік). У ній автор вживає слова: hata, kureń, chłopcy, dziad, baba, otaman, kozaki тощо. А також назви — Ruś, Wołyń, Lachy.

Також писарі судових засідань могли записувати свідчення так, як їх передавали, тобто народною мовою. Отже, у тих судових документах могли допускати емоційність.

Приміром, тих, хто вчиняв подружню зраду, звали перелюбниками, а тих, хто зійшовся у парі — облюблениками. Позашлюбних дітей — злого ложа сини і дочки, бенкарти чи бастарди. Немовля — від перс відірвана; мала дитина — літ недоросла. Імена також мали емоційне забарвлення — Івашко, Андрушко, Пашко, Галшка.

Багатомовність

Під час високого бароко в Україні (кінець 16—17 століття) мовність була ознакою інтелекту. Саме тому відбувалося вливання латинізмів та полонізмів. Люди могли спілкуватися руською, а писати латиною — і це було не відреченням від власної національності, а лиш показником того, що той, хто пише, є освіченим, — розповіла під час короткої екскурсії перед майстеркою історикиня Оксана Штанько.

Тому, приміром, у судових документах місяць листопад могли записувати «новембр» (латиною — November), або подружжя могло називати одне одного малжонек (тобто чоловік) і малжонка (дружина) (польською — małżonek, małżonka).

За словами Галини Мартинюк, це нормально — брати щось від інших народів, тому що ми співіснуємо, а не живемо відокремлено один від одного. Не нормально — коли цей процес занадто динамічний або насильницький.

Також, як стверджує філологиня, погано, коли у мові багато застійних процесів та явищ, адже вона не може бути ізольованою. Мова видозмінюється під плином часу, і це — природно.