«Ворогам — герць!». Луцький клуб виховує сучасних козаків та козачок

«Герць!» — кричать кілька десятків дитячих голосів. Силою свого вигуку хлопчаки і дівчата прагнуть показати, наскільки їм сподобалося тренування. Діти люблять галас, тому вкладають у це слово всі сили, що залишилися наостанок, і розходяться до наступної зустрічі.

Вона буде. І відбувалася навіть у перші дні повномасштабного вторгнення, хоча учасників зі зрозумілих мотивів прийшло катма, згадує Роман Ковальчук, засновник Спортивного клубу Козацьких бойових мистецтв «Герць».

Це — його дітище, створене в 2013 році, коли сам тренер щойно став повнолітнім. Гурт, де навчають бойовому козацькому мистецтву, розрісся до пʼяти залів у Луцьку, тримісячного таборування влітку, виступу на телевізійному шоу талантів та навіть організації власного фестивалю.

Роман Ковальчук ділиться, якими шляхами доля привела його до Луцька, шаблі та козацьких традицій.

Ви читаєте цю історію про баланс, дисципліну та яке місто, коли дивишся на нього із водного плеса, у межах спортивно-урбаністичного проєкту «Місто, рухайся!». Ми хочемо показати Луцьк і рух у ньому крізь оптику різних досвідів.

Проєкт реалізує онлайн-журнал misto.media за сприяння Департаменту молоді та спорту Луцької міської ради та платформи «Алгоритм дій» у межах програми Urban Vision Lutsk.

Генеральний партнер — Continuum Development. Партнери: мережа Happy Bakery, мережа супермаркетів SPAR.

В рамках проєкту приєднуйтеся до безплатного тренування із бойового гопака.

Від насмішок за шаровари до першого власного залу

Роман народився у невеликому місті Дубровиця на Рівненщині. Був вересень 2004 року, коли дев’ятирічний хлопчик, син прикордонника, зайшов до школи переписати розклад уроків на наступний день.

Побачив, що в актовому залі щось відбувається — презентували козацьке бойове мистецтво. Побачив — зацікавило і одразу записався. Але оскільки місяць занять коштував 15 гривень, рішення мусив узгодити з батьками. У Романа родина багатодітна, і на кожну витрату треба було зважати. Мати відправила до батька, а той без додаткових пояснень погодився.

У ті часи захоплення національними традиціями сприймалося серед підлітків специфічно. Тоді у пошані були не національні традиції, а масова культура, нерідко навʼязана іззовні.

Роман спокійно згадує цей етап свого дорослішання як час, що навчив його стояти на своєму та не зважати на чужі оцінки.

«Пам’ятаю, вистриг собі чуба, як у тренера Петра Васильовича. У школі з того чуба сміялися, це зараз роби будь-що на голові. Десь воно і важко було, наче зневажливо ставилися. А коли шаровари вдягали, то на нас дивилися, тикали пальцем. Якось тоді такого розуміння не було: що це таке, чому такий одяг, що це традиція. Важко було цей період проходити. Пам’ятаю, що сам з собою психологічно постійно боровся. Але мені здається, що це дало якийсь такий теж внутрішній стрижень», — пригадує тренер.

Подорослішавши, юнак мріяв про кар’єру військового — йти по слідах батька. Тому пішов навчатися до військового ліцею в Луцьку, а після — вступав до Львівської академії сухопутних військ на спеціальність «аеромобільні війська», проте не зміг пройти у виш. Навіть зараз памʼятає, наскільки сильно це тоді засмутило.

Після короткого та неуспішного навчання в автотранспортному технікумі в Рівному він переїхав до Луцька, вступив до місцевого політеху і паралельно почав збирати свої перші групи для тренувань. Просили батьки вихованців. Справа в тім, що ще у військовому ліцеї Роман займався козацьким бойовим гопаком і часто заміняв тренера. Так і завоював довіру своїх майбутніх учнів.

Щоб забезпечувати себе та мати можливість розвивати власну справу, він влаштувався обслуговувати міські сітілайти — витирав графіті та міняв постери за 500 гривень на місяць. Цього ледь вистачало, аби окупити оренду приміщень.

Тоді ж прийшла ідея: один із сітілайтів був порожнім. Отримавши дозвіл від роботодавця, Роман розмістив на ньому рекламне оголошення про свій спортивний клуб Козацьких бойових мистецтв «Герць». Близько півсотні дітей на нього відгукнулися. Кмітливість, збіг обставин, рекламна площа або усе в поєднанні спрацювали, даючи старт стабільній спільноті.

Роман орендував старий актовий зал на вулиці Шопена. Ремонт робили гуртом з батьками вихованців. А щоб закупити татамі для повноцінних тренувань, на запрошення місцевої спільноти чоловік їздив до Канади, де у вільний від показових виступів час працював на будівництві — перекривав дахи та будував ландшафтні об’єкти. Пропонували навіть залишитися за океаном, але спокуса була не такою вагомою, як місцеві якорі — «Герць», сімʼя та традиції.

Не про сліпу агресію, а про вміння відстоювати своє

З часом клуб масштабувався, але його головна ідея залишалася незмінною. Назва «Герць» історично означає двобій відчайдушних козаків, які першими йшли на ворога, проте для сучасних дітей Роман вкладає в це слово інший зміст.

«В моєму розумінні, герць — це про відстоювання свого: поєдинок думок, поєдинок поглядів, про відстоювання себе. Наш світ — це суцільна конкуренція, і ти мусиш відстоювати завжди своє», — пояснює засновник клубу.

На відміну від багатьох професійних секцій єдиноборств, де головна мета — перемога на рингу, у «Герці» свідомо уникають жорсткого спортивного підходу, який часто супроводжується ризиком для здоров’я. Фокус тут зміщений на гартування тіла, розвиток координації та самозахист.

«Я хочу, аби на тренуваннях було мінімум травматизму, аби дитина все ж таки більше отримала користі від занять, ніж шкоди. По своїх травмах знаю: будь-який професійний спорт все одно є травмонебезпечним… То для чого дітям вчитися на своїх помилках, коли тренер кваліфіковано може підійти до цього і давати правильні навантаження», — розмірковує спортсмен.

Дисципліну в залі формують не лише фізичні вправи, а й ритуали. Візуальна складова працює на створення атмосфери: традиційні шаровари тут адаптували під зручний спортивний формат — для молодших груп вони блакитні та червоні з манжетами, а для старших вихованців — чорні.

У клубі діє чіткий етикет: заходячи, потрібно зробити уклін залу як вияв поваги, обов’язково привітатися, а поза межами татамі тут плекають традицію, що діти повинні шанувати і допомагати батькам. Кожне тренування завершується спільним промовлянням гасел, що працюють як ментальне налаштування: «Богові слава, учителю честь, ворогам герць».

Таборування, телешоу та фестиваль

Після 2022 року ця філософія підтримки та дисципліни набула ще глибшого сенсу. З початку повномасштабного вторгнення тренування не зупинялися. Для багатьох сімей спортзал перетворився на місце, де діти можуть перемкнути увагу, а також знайти наставництво, якого зараз бракує вдома через війну.

Деякі старші вихованці клубу вже самі боронять країну на фронті. Нині «Герць» — це масштабна екосистема для трьох сотень дітей. Окрім змагань, показових виступів, тренувань, тут є традиція літнього таборування у музеї-скансені народного господарства в селі Рокині, де Роман також є директором.

Ковальчук прийшов туди як кризовий менеджер. Разом зі своєю командою з «Герця», батьками вихованців та волонтерами вони почали влаштовувати масштабні толоки, ремонтувати старі козацькі курені та інфраструктуру. Фактично, він узяв на себе відповідальність за локацію, щоб вдихнути в неї життя і перетворити на живий майданчик для таборувань, національно-патріотичного виховання та таких масштабних подій, як фестиваль.

Загалом цього літа таборування від спортивного клубу Козацьких бойових мистецтв «Герць» пройшли 320 дітей, серед них близько 100 дітей військовослужбовців та майже півсотні тих, які втратили тата.

Впродовж літа тренер живе поруч з вихованцями у наметах, забезпечує їм дозвілля, оберігаючи дитинство та водночас гартуючи дух до дорослого життя.

Попри соціальну місію та щоденні виклики міських проєктів, клуб продовжує заявляти про себе на всеукраїнському рівні. Яскравим етапом для команди стала участь у телешоу «Україна має талант». Усе почалося випадково: хтось із батьків виклав у соцмережі відео показового виступу, його помітили кастинг-менеджери проєкту і запропонували клубу подати заявку.

Вміння гуртувати людей трансформувалося у великий проєкт — «Герць Фестиваль — Територія духу незламних», який відбудеться на території скансену 19–20 вересня. Програма фестивалю ідеально відображає філософію клубу. Упродовж двох днів тут триватимуть показові виступи, поєдинки з рукопашу гопак та лунатиме жива музика.

У колі

Кожне тренування в залі починається з кола: усі співають одну з козацьких пісень. Наприклад, «Попереду жахи-шляхи» гурту Ot Vinta. А потім у колі розповідають новини. Чи добрі, чи погані. Ніхто їх не коментує — просто діляться. Тренер каже, що почув про цей спосіб вивільнити емоції та слова з вальдорфської методики. А вже по тому можна переходити до навчання.

Хтось радіє, що сьогодні приїде тато-військовий. А один шестирічка, згадує Роман, ділиться: «У мене тато загинув».

«У мене так всередині — бах… Дитина ще, можливо, не до кінця усвідомлює, вона ще мала. А я дивлюся і… Як складно».

У ці хвилини повітря в залі ніби завмирає. Але саме тут, серед цих відвертих розмов та зрозумілих правил, діти знаходять свою точку опори, безпечний простір та своє місце сили.