Краєвиди Криму, Херсонщини та терапевтичні листи в майбутнє

У луцькій LU Gallery презентували другу серію мистецького проєкту «Одеса, Техас. Ближче».

17:00, 28 липня 2026

У багатьох із нас є адреси, куди більше неможливо повернутися. Для когось це дім в окупації чи знівечене війною рідне подвір’я, для когось — зачинена квартира з минулого чи місто за закритими кордонами. Коли фізичної дороги до важливих місць уже немає, єдиним способом зустрічі з ними залишається пам’ять.

Цю крихку матерію пам’яті про важливі точки на карті 24 липня презентували автори нової експозиції «Одеса, Техас. Ближче» в LU Gallery. Це друга едиція проєкту «Одеса, Техас», яка має на меті впритул роздивитися простори, що закарбувалися всередині нас.

Проєкт об’єднав різних за технікою та баченням митців, які пропонують глядачеві прокрокувати власними лабіринтами спогадів, що постійно вислизають та змінюються, і знайти у творах художників точку заземлення та підтримки.

Ідея проєкту належить кураторці Крістіні Борхес. До другої едиції вона запросила художника та дослідника фотографії Ярослава Солопа (Ярослав Солоп працює на перетині постановочної фотографії, цифрового колажу, концептуального мистецтва - mm.), аби додати певної непередбачуваності та сенсової багатошаровості експозиції.

Точка неповернення

Експозиція починається з кімнати з морськими фотопейзажами та справжнім веслом, вкритим лускою. Це інсталяція 2021 року «Парфянський постріл» франківського скульптора Васі Дмитрика, який зараз живе та працює в Одесі.

«Це, мабуть, один із останніх об’єктів, які я зробив до повномасштабного вторгнення. І він про одне особливе місце — це Тендрівська коса (Тендрівська коса Скадовського району Херсонської області перебуває під окупацією РФ з лютого 2022 року — mm.). Я був там влітку 2021 року. Гуляв, купався… Там море з двох боків. З одного боку, воно дуже прозоре й спокійне, завжди таке сонячне й тихе. А з другого боку коси — постійно бурхливе. Саме на цьому бурхливому березі я знайшов весло, яке вирішив перетворити на мистецький об’єкт. Це весло обростає лускою — так воно заримувалося у мене з певним станом. Зараз мені дуже хотілося б побачити перед очима цей стан води, яка вирує. Вода там зовсім інша, ніж тут, в Одесі. Це Херсонська область, і там взагалі все якесь інакше. Зараз це вже ніби з якогось іншого світу», — коментує роботу художник.

Весло, яке нагадувало про шум бурхливого моря, рух води та зелень берегів, нині перетворюється на символ неповернення та викликає тривогу.

Кожна зала артпростору наповнена роботами із зображеннями місць-привидів, які не піддаються осмисленню і вислизають з поля зору, але стають досвідом, який все ще можна відчути.

Листи як терапія

Львівська мисткиня Ольга Генда працює з пам’яттю, відкидаючи все несуттєве, поки не залишиться один важливий її слід. У роботі «Лист в майбутнє» вона працює з емоціями, які людина часто витісняє і не хоче запам’ятовувати. Але їх необхідно фіксувати, навіть якщо це надзвичайно важко зробити в звичайних текстах.

«Для мене це велика частка процесу — це, власне, і є терапія. Почала я малювати лінії, коли перебувала в депресивному стані. Я тоді шукала для себе ідентифікацію, бо була в еміграції. Мені було дуже важко від того, що я не в Україні. Відчуття провини на фоні, висока тривожність… Війна дуже щедра на яскраві картинки, на сльозогінні рупори. Повертаються ті спогади, які ти роками замуровував у собі, бо не хотів їх відчувати, і мозок тебе захищав. А тут хоп — і вони вискакують», — згадує художниця.

Тоді в руки потрапили тексти французького філософа Блеза Паскаля та його ідеї про людину як мислячу тростину. Так у Ольги з’явилося гостре бажання просто заповнювати полотна вертикальними лініями. Цій вертикалі багато внутрішніх пояснень.

«Вертикаль — це прагнення до чогось вищого. Це нагадування не забувати про те, що ми — люди і маємо жити достойно. Навіть попри те, що існують такі жахіття, це не означає, що ми маємо відповідати їм. Ми маємо навпаки прагнути, аби цього не було, аби цього з нами не ставалося в майбутньому», — пояснює мисткиня.

Цей «Лист у майбутнє» — відчайдушна спроба зафіксувати свій стан, який неможливо передати звичайними словами. Він навіть не до кінця сформований у думках. Ольга згадує, як побачила фото вертикальних позначок на стіні підвалу з Херсонщини, де люди тривалий час перебували в окупації.

«Мене неймовірно вразило, що на стіні вони малювали палички. Вони намагалися рахувати дні — щоб не втратити людську природу, не загубити свій календар. Ці лінії не мали математичної логіки й не були числами — можливо, на числа просто не вистачало ресурсу. А можливо, їм була важливою сама кількість прожитих днів, яка їх підсилювала: „Ми вже стільки часу тут, ми незламні, ми стільки витерпіли — отже, зможемо ще“. Для мене це стало справжнім актом стійкості», — зізнається художниця.

Схожість малюнка до письма, особливості руху погляду — все це наповнене важливими сенсами. Під час споглядання готових робіт зір переходить від однієї лінії до іншої і ніколи не зупиняється в одній точці. Навіть коли здається, що погляд зафіксувався, очі продовжують постійно і непомітно бігати.

«Оця „хореографія очей“ дуже схожа на читання. А ще вона дуже схожа на EMDR-терапію . Коли зіниці стежать за об’єктом у різні сторони з різною швидкістю, активовується та ділянка мозку, яка може перепрацювати й «перепрошити» травматичний досвід», — коментує Ольга Генда.