Ідентичність як дія. Чим родина Левчанівських може надихнути сучасних лучан

Про необхідність увічнити пам’ять про цих видатних волинянок наголосили учасниці публічної розмови «Олена та Ірина Левчанівські: українська ідентичність як дія».

Зустріч організував театр «Гармидер» за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Флагманські події» наприкінці вересня у мистецькому просторі «Ангар». Це друга публічна розмова в межах проєкту «Кімната Левчанівської».

Її присвятили тому, як Олена та Ірина Левчанівські формували власну українську ідентичність і підтверджували її своїми вчинками.

Учасницями розмови стали:

• репортерка й редакторка The Ukrainians Media Олена Лівіцька;

• кандидатка історичних наук, доцентка ВНУ імені Лесі Українки Лариса Шваб;

• громадська діячка, пластунка і співзасновниця куреня імені Олени Левчанівської Вікторія Демчук.

Модерувала зустріч режисерка та керівниця театру «Гармидер» Руслана Порицька.

Однією з центральних тем стало питання, чи залежить національна ідентичність від походження, чи може бути свідомим вибором. На прикладі Левчанівських учасниці говорили про українськість як про щоденну практику, пов’язану з мовою, освітою, культурою та громадською діяльністю.

Олена Лівіцька звернула увагу на зміну мови щоденників Олени Левчанівської. До 1915 року сенаторка писала російською, а повернувшись до щоденника у 1931 році, вже використовувала українську. За спогадами її доньки Ірини, переорієнтація родини на українське середовище відбувалася під час проживання в Житомирі в період українського державотворення.

Лариса Шваб пояснила цей процес свідомим вибором на користь української нації та служіння їй. На її думку, він був для Левчанівських природним, моральним та етичним.

Олена Левчанівська реалізовувала цей вибір у громадській діяльності. Вона долучалася до «Просвіти», підтримувала українську освіту й культуру, відстоювала права українців, а 1922 року стала першою українкою, обраною до Сенату Речі Посполитої.

Під час розмови також згадали європейські поїздки сенаторки, у яких брала участь її донька Ірина. Вона слухала виступи матері про становище українців у Польщі та питання національних меншин, занотовувала почуте, а згодом використала ці матеріали у книжці «Сенаторка». Олена Левчанівська також перекладала свої виступи французькою та німецькою мовами. Водночас за словами Олени Лівіцької, вплив цих виступів потребує окремого дослідження.

Про формування української ідентичності Ірини Левчанівської говорила Вікторія Демчук. Важливу роль у цьому відіграли українська школа та гімназія, заняття танцями у Василя Авраменка і «Пласт». Ірина була учасницею першого дівочого пластового гуртка Луцької української гімназії «Ластівки», де мала можливість спілкуватися українською та бути частиною українського середовища.

Окремо учасниці порушили тему ціни, яку Левчанівські заплатили за свою позицію. Олену репресували та розстріляли 1940 року, а місце її поховання досі невідоме. Ірина багато років жила зі страхом переслідування і лише наприкінці радянського періоду почала відкрито розповідати про матір.

Під час зустрічі також наголосили на потребі у ретельному дослідженні історії родини. За словами Лариси Шваб, архівні документи, спогади Ірини, дати та обставини репресій потребують системної перевірки й зіставлення, адже історичні дослідження не мають ґрунтуватися на припущеннях.

Довідково:

Проєкт «Кімната Левчанівської» реалізується за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Флагманські події».