У Луцьку започаткували книжковий клуб «Місто читає». Хто, чому і якою була перша зустріч

Ми вже провели перше неформальне засідання днями. Тепер поспішаємо запросити вас на друге — публічне для всіх.

Як минув дебютний вечір?

Було тепло, бо ми куталися в коцики, тішилися гарячим чаєм, яке-не-яке, а західне осіннє сонце вересня все ще ніжило та гріло навіть увечері, попри те, що північно-східний вітрисько плутав волосся, думки, слова, розносив, смітив ними на центральних вуличках, проспектах, закидав у сквери, закутки, виривав уривки фраз, сміху і скрипучий запис «бітлів», що звучав з вінілів (так-так, ґрунтовний підхід ми зберегли), ми згадували епоху, яку не застали, думали про епоху, яка буде так згадувати про нас (а з яким присмаком?), і пишемо ми ось такими розлогими, як паводок у Луцьку в 2013 році, реченнями, в яких сутужно підібрати паузу для вдиху, а може навіть часом і для видиху, важко згадати початок і передбачити кінець тієї думки, і то все не просто так, адже першою книгою, яку спонтанно, доречно, неочікувано і досить вчасно обрали за пропозицією Олени Лівіцької, став есей Оксани Забужко «Код Гурніка», і, аби це не перетворювати на (пробачте грішних, не такий вдалий, направду, жалюгідну підробку) фанфік на тексти Оксани Стефанівни (а хтось таки наполягає, що Степанівни, але залишимо це на розсуд тих, хто бачив 60-ті на власні очі, а не так, як ми, роздрукованими на папері), ми закінчимо це речення тут. Вдих.

Словом, приходьте до нас 16 жовтня 2024 року.

Про місце ми обов’язково скажемо, але трішки пізніше.

Обговорюватимемо книгу Анастасії Левкової «За перекопом є земля».

Вона про Крим.

Тому приносьте зі собою спогади і надії. Буде по-домашньому)