Британська компанія відкриє в Україні мережу коворкінгів

Офісні приміщення заплановано відкрити в містах-мільйонниках Британська компанія IWG Plc має намір розширити свою присутність на українському ринку та відкрити мережу коворкінгів у містах-мільйонниках. Про це повідомила регіональний представник глобального оператора гнучких робочих просторів IWG Юлія Литвиненко, передає «Інтерфакс-Україна». Також у планах компанії вивести в Україну новий формат – креативний простір Spaces. «В Україні, як і в усьому світі, відбувається бум коворкінгів і зростає попит на гнучкі офісні рішення. Ми спостерігаємо за зростанням показників через призму власних результатів», – сказала Юлія Литвиненко. У якості стартових майданчиків для розвитку своєї мережі компанія IWG Plc розглядає Одесу, Дніпро, Харків, Запоріжжя та Львів. При відкритті нових офісів компанія оцінює рівень життя, запити потенційних та існуючих клієнтів, а також наявність у містах престижних бізнес-центрів і приміщень економ-класу. За оцінками компанії, основними клієнтами таких офісів стануть представники сфери інформаційних технологій, електронної комерції, а також агробізнесу. Молоді підприємці та стартапи лишаються найактивнішими користувачами офісних площ. Фото: Vladimir Proskurovskiy, Unsplash

Полностью Британська компанія відкриє в Україні мережу коворкінгів
Эмодзи-портрет: Курт Кобейн

Находка: превращение фото в эмодзи-мозаику

В интернете есть масса штук, которые заставляют нас «залипать». Например, можно превращать фотографии в эмодзи-картины. Веб-приложение Emoji Mosaic – это разработка американского программиста и дизайнера Эрика Льюиса. Всё, что нужно для создания эмодзи-шедевра – это загрузить файл. Через несколько минут картинка будет готова. Во время обработки изображения для каждого оттенка используется соответствующий набор эмодзи. Строгих требований к исходному файлу нет, но чем четче и ближе изображен объект на фотографии, тем лучше получится мозаика из смайлов. Кстати, рисование смайлами уже стало вполне самостоятельным видом творчества. Например, американский рэпер Юнг Джейк рисовал знаменитостей, используя эмодзи-палитру.   Сам Юнг называет себя «художником, который рожден в интернете». Раньше его работы можно было найти в Instagram, однако недавно Джейк удалил их. 6 февраля он опубликовал пост, в котором объяснил причину своего поступка. «После почти четырех лет работы над эмодзи-портретами я решил, что пришло время расти. Я долго смотрел на себя и понял, что занимаюсь искусством, которое не соответствует тому, кто я есть. Я знаю, что способен на большее, и я хочу, чтобы это [речь идет о профиле в Instagram] была платформа, которая поможет показать вам это», – написал Юнг Джейк.

Полностью Находка: превращение фото в эмодзи-мозаику
5 книг на февраль

5 книг на февраль

У вас есть всего 28 дней, чтобы прочесть их. Даже если вы не осилите все (гнаться за количеством и не стоит), уделите время хотя бы одной из книг, которые мы для вас подобрали. Поехали! «Будет больно», Адам Кей Адам Кей фиксировал все важное и интересное, что происходило с ним в рабочие часы. Из этих записей и состоит эта книга. Получился грустный и, в то же время, смешной, полный откровенности рассказ молодого врача о пути от интерна до старшего ординатора. Читатель погрузится в будни доктора, в которых есть сложные клинические случаи, сражение со смертью и противостояние чиновникам министерства здравоохранения.  «Нейрологика», Элиэзер Штернберг В книге идет речь о сознании, подсознании, а также их взаимодействии. Автор объясняет, почему мы умеем распознавать фальшивую улыбку, понимаем телесный язык, тянемся за едой, когда не испытываем голода, склонны к эмпатии и поддаемся внушению. Будучи неврологом-исследователем, Элиэзер Штернберг рассказывает о том, что лежит в основе мозговых аномалий, удивительных феноменов психики (например, зрительных галлюцинаций или альтер-эго) и в основе каждодневных решений. «Вот я», Джонатан Сафран Фоер В книге идёт речь о паре, прожившей вместе полжизни. У них счастливая семья, трое сыновей, уютный дом. Но в последнее время между супругами пролегла пропасть непонимания и отчуждения. Автор пытается понять, куда делась их любовь. Все это происходит на фоне активной жизни большой семьи, а также глобальных изменений в мире. «Города для людей», Йен Ґел Это книга для тех, кто стремится понять, как сделать город комфортным и безопасным – таким, в котором хотелось бы жить. Почему приоритет за пешеходами и велосипедистами? Почему комфортный город – это оживленный город? Как общественные пространства и локальные бизнесы делают жизнь людей счастливее? Как сделать горожан более здоровыми? Ответы на эти и другие вопросы даёт автор. «Фама о велосипедистах», Светислав Басара Интеллектуальный детектив, который в лучших традициях постмодернизма водит читателя за нос, заставляет отгадывать аллюзии на другие произведения, читать между строк и наслаждаться эстетическим хулиганством автора. Представьте Иисуса, въезжающего в Иерусалим на велосипеде. Шерлока Холмса, терпящего фиаско в деле с двухколесниками… Богатое воображение автора закамуфлировано под тщательное исследование. А в «сердце» произведения – размышления о стремлении целых наций быть близкими к другим культурным контекстам, вопреки ментальным особенностям, традициям и даже логике.

Полностью 5 книг на февраль

У Одесі пройде відкрита виставка «Небезпечні зв’язки: мистецтво і мода»

З 8 лютого по 15 березня в галереї сучасного мистецтва Invogue#Art в Одесі для всіх бажаючих буде відкрито виставку «Небезпечні зв’язки: мистецтво і мода». Проект «Небезпечні зв’язки: мистецтво і мода» присвячений взаємодії сучасного мистецтва та фешн-індустрії. Він має на меті продемонструвати процес створення спільних проектів провідними українськими художниками і дизайнерами, дати глядачеві змогу відчути синергію у їх співпраці. Учасниками виставки «Небезпечні зв’язки: мистецтво і мода» стали: — ELENAREVA в колаборації з Ладою Наконечною, Владою Ралко і Катею Лібкінд; — Світлана Бевза у співпраці з музеєм Гончара; — Іван Фролов з Анатолієм Бєловим; — Маша Рева та Сабіна Фейнман; — Лілія Пустовіт з Павлом Маковим та Машею Шубіною; — Влада Ралко і OCHI. Виставка «Небезпечні зв’язки: мистецтво і мода» розрахована як на досвідченого глядача, так і на кожного поціновувача сучасного мистецтва і моди. Автори виставки покажуть гостям галереї Invogue#Art не тільки результати спільних проектів художників і дизайнерів, а також шлях дослідження і натхнення, який пройшов кожен з них. Одесити і гості міста отримають можливість зазирнути за лаштунки фінального виробу.   Галерея Invogue#Art Одеса, вул. Катерининська, 25 Час роботи галереї: 11:00 до 20:00 щодня Вхід вільний. Invogue#Art – галерея сучасного мистецтва, заснована в 2016 році у центрі Одеси. Її робота спрямована на популяризацію актуального українського мистецтва та відкриття нових імен для колекціонерів.

Полностью У Одесі пройде відкрита виставка «Небезпечні зв’язки: мистецтво і мода»
Емоційні портрети тварин від фотографа Бреда Вілсона

Емоційні портрети тварин від фотографа Бреда Вілсона

Бред Вілсон – американський фотограф, який знімає виразні портрети диких тварин. Як кажуть критики, він немов натхненний «інтуїцією і інстинктом, які дозволяють йому зловити той самий момент». У цій серії емоційних портретів, він демонструє особливості кожної живої істоти і їх внутрішній зв’язок з природою. Втім, сам Бред Вілсон стверджує, що його фотографії тварин – це ще й своєрідне міркування про життя сучасних людей. Він вважає, що його фотографії надихнуть усіх, хто їх побачить, звернутися до природи. «Можливо, ці знімки стануть нагадуванням про те, що людина не самотня на цій планеті, вона живе не в ізоляції, а у повному взаємозв’язку з навколишнім світом», – говорить Бред Вілсон. Інтерес до мистецтва у Бреда Вілсона з’явився з юних років. Але він розумів, що навряд чи стане великим скульптором або архітектором. Зате він досить швидко виявив, що йому подобається фотографувати. І все почалося з комерційних знімків. І все ж фотографа вабили інші теми – йому були цікаві тварини. Слони, леви, тигри –  вони повинні були стати його моделями. Бред фотографував у зоопарках, у притулках і в будинках власників тварин. У результаті у нього зібралося солідне портфоліо, яке дозволило йому легко отримувати доступ до різних природоохоронних організацій.

Полностью Емоційні портрети тварин від фотографа Бреда Вілсона
5 цікавих Instagram-акаунтів у світі мистецтва

5 цікавих Instagram-акаунтів у світі мистецтва

Більшу частину інформації про те, що відбувається у світі, ми отримуємо за допомогою смартфону. Мистецтво – не виключення. Тому ми пропонуємо вам підписатися на кілька акаунтів, які допоможуть дізнаватися про новини світу мистецтва та бути в курсі важливих арт-подій. Але це не означає, що відвідувати виставки та інші культурні заходи не треба.   Дем’єн Херст Дем’єн Херст – один з найепатажніших та найдорожчих художників сучасності. Джері Зальц Джері Зальц – арт-критик та колумніст The New York Times. У 2018 році Зальц отримав Пулітцерівську премію за «сміливий погляд на візуальне мистецтво». У його Instagram можна зустріти замальовки відомих художників або рідкісні картини. А ще – жарти, зрозумілі переважно людям мистецтва. Hyperallergic Вже близько десяти років видання Hyperallergic вивчає усе найновіше і провокаційне, що відбувається в мистецтві. Найцікавіше публікується в Instagram. Цей акант підходить для тих, хто прагне бути в курсі останніх новин, а ще дає уявлення про те, як художники реагують на нинішню політичну реальність. Off-White Columns У Нью-Йорку вже більше сорока років існує некомерційна інституція – White Columns («Білі колони»). А заповзятливий Джейсон Осборн взяв назву цієї інституції і трохи змінив її – вийшло «Не дуже білі колони». Осборн почав робити виставки на колоні, яка знаходиться прямо перед його робочим столом у офісі. Вийшла мікрогалерея в офісному просторі, а заодно і у Instagram. Експозиція змінюється раз на тиждень. White Cube Культова галерея, з якої почалася тотальна музейна мода на білі стіни, представляє знаменитих британських художників. Крім публікацій про самі твори, White Cube знімає сторіз з розповідями кураторів і міні-лекціями.

Полностью 5 цікавих Instagram-акаунтів у світі мистецтва
Декабрь: что почитать

Декабрь: что почитать

О том, почему снобизм фатален, про людей, которые оказались не нужны обществу и о том, как культурный код влияет на наши решения. Ари Турунен «Всемирная история высокомерия, спеси и снобизма» В книге финского писателя и исследователя Анри Турунена идёт речь о том, как высокое положение, власть и успех способны взрастить в человеке высокомерие и уничтожить эмпатию. Автор упоминает известных личностей и с тонким юмором анализирует ситуации, в которых они стали жертвами собственного снобизма. «Каким бы гением ты ни был, ты далеко не уйдешь, если не научишься прислушиваться к мнению других» – Ари Турунен Фредрик Бакман «Вторая жизнь Уве» Фредрик Бакман – шведский писатель, колумнист и блогер. Роман «Вторая жизнь Уве» (2012) стал его литературным дебютом. Уве – ворчливый старик. Он уверен, что его окружают идиоты, а любое нарушение порядка приводит его в бешенство. Но это только кажется, что он самый угрюмый человек на белом свете. За ворчливостью и недовольством кроется настоящая доброта. Это трогательная и смешная история об утраченной любви, неожиданной дружбе, бездомных котах и древнем искусстве сдавать назад на автомобиле с прицепом. В 2015 году роман был экранизирован шведским режиссером Ханесом Хольмом. Фильм был номинирован на премию «Оскар» 2017 года. Доминик Моизи «Геополитика эмоций. Как культуры страха, унижения и надежды меняют мир» Доминик Моизи – политолог, старший советник Парижского института международных отношений. Автор убежден, что миром управляет состояние самосознания, определяемое тремя типами эмоций — страхом, унижением и надеждой. А не рациональные идеи и нормативные принципы универсальных ценностей, как принято считать. На условной эмоциональной карте мира в зоне страха и кризиса идентичности очутились США и Западная Европа, теряющие доминирующее положение в мире. Подчеркивая необходимость анализа эмоций для понимания меняющегося мира и рассмотрения чувств, стоящих за культурными различиями, «Геополитика эмоций» подает провокационный новый взгляд на глобализацию. Клотер Рапай «Культурный код. Как мы живем, что покупаем и почему» Клотер Рапай – специалист в области маркетинговых исследований. Родом из Франции, но проживает в США, поэтому большая часть книги посвящена американскому культурному коду. Культурный код – это заложенный культурой, в которой воспитан человек, бессознательный шифр. Он влияет на покупательские решения, поведение и восприятие мира. В книге идет речь о бессознательном разных наций, влиянии менталитета на продажи и о том, как он используется в контексте разной продукции.

Полностью Декабрь: что почитать

5 фільмів про сприйняття смерті

Що дивитися про підліткове сприйняття смерті, суїцидальний туризм і категорії живого та неживого у світі високих технологій Добірка фільмів про те, як смерть уявляють діти і підлітки, невиліковно хворі люди та їхні близькі, а також мешканці високотехнологізованого світу майбутнього. Де межа між живим і неживим у світі, населеному людьми та андроїдами, чи може людина, розпоряджаючись своїм правом на життя, визначити дату власної смерті, як повернутися до життя після невдалої спроби самогубства – про це пропонують поміркувати режисери наступних кінострічок. Світ Дикого Заходу (2016) Серіал рекомендує культуролог Оксана Мороз: Наратив шоуранерів HBO, що є адаптацією однойменного фільму 1973 року, в першу чергу приваблює акторським ансамблем, а також фігурами продюсерів, серед яких – Джонатан Нолан. Сюжет серіалу теж не залишає глядачів байдужими. Зрештою, він корелює з проблематикою етики штучного інтелекту і робототехніки, яка в межах масової культури найчастіше описується в термінах або метафорах, пов’язаних з афектом страху. Поціновувачі фантастики звикли стикатися з історіями про повстання машин як прецедентом техногенного апокаліпсису. Сайнстери і шанувальники євангелістів від екзотичних областей знання знайомі з дискурсом про технологічну сингулярність як гіпотетичну можливість машин вийти з-під контролю людства і знищити антропоцентричний світ. Ця звичка побоюватися, з одного боку, є частиною художньої традиції письма про «інше», а з іншого – виглядає наслідком зіткнення людської етики і математичної логіки функціонування автоматизованих систем, створених та контрольованих людиною, але не обмежених цілями взаємодії тільки з людським суб’єктом. Власне, саме уявне мислення машин, їх системи цілепокладання, відповідальність творців за якість вічного життя, неможливість смерті і на цьому тлі боротьба за людяність –  предмет занепокоєння ліричних героїв і, очевидно, сценаристів. Взагалі, категорії життя і смерті тут ще більш невиразні, ніж у попередніх серіалах. Майже кожен з центральних персонажів –  андроїд, причому сценаристи довго тримають у секреті, хто з людей, які керують пристроєм основної локації, тематичного парку розваг, теж сконструйована машина. Роботи служать задоволенню маній і пристрастей гостей, які приїжджають у парк постріляти по «іграшковим», але людиноподібним ковбоям, покататися по преріях з «несправжніми» бандитами, пофліртувати з місцевими красунями, що відіграють ролі секс-працівниці борделю або «діви в біді». Після кожного відвідування роботи «ламаються» (насправді їх дуже жорстоко калічать люди), їх перезавантажують і знову випускають «на лінію» грати ту ж роль. У разі якщо якісь сценарії і амплуа, в яких виступають андроїди, не дуже подобаються гостям, програми роботів переписують. Так, любляча мати маленької дівчинки, яка безуспішно і неодноразово намагається захистити доньку від бандитів, перетворюється на цинічну господиню борделю. І заодно здобуває травматичні переживання, що у вигляді флешбеків переслідують її – прямо як живу людину. І рівно як «справжня» людина, вона не має категоріального апарату, мови для опису цього досвіду. Але розуміє, що у неї взагалі втрачена пам’ять про минуле, а значить, уявлення про ідентичність. А ще відсутнє об’єктивного екзистенціальне обмеження – страх смерті, наприклад, – що може сформувати перспективу можливих вчинків і рішень. Маленька міс Щастя (2006) Фільм рекомендує психолог Кирило Хломов: У фільмі показана трансформація, перехід від сприйняття світу молодшим школярем – такого прекрасного, надійного та оптимістичного світу з сильними і розумними дорослими – до підліткового сприйняття світу і дорослих. Суб’єктивно такий світ стає відразливим і небезпечним, дорослі сприймаються як слабкі невдахи, а підліток і сам відкидає світ і дорослих, використовуючи для цього ідеї Ніцше. Труднощі і випробування, які долають герої фільму, дозволяють їм, приймаючи свої обмеження і недоліки, усвідомити та почати використовувати свої сильні сторони, а за рахунок цього об’єднатися один з одним і знайти внутрішню цілісність. У фільмі добре обіграється підліткове сприйняття смерті як чогось неіснуючого, ігрового і водночас як способу повідомити про свій біль і страждання. Видозмінений вуглець (2018) Серіал рекомендує культуролог Оксана Мороз: Sci-fi-серіал від Netflix, екранізація відносно свіжого роману Річарда Моргана, по-іншому ставить питання про життя і смерті у високотехнологізованому світі – до речі, далекого майбутнього. Тут немає звичної дихотомії «людина – машина» просто тому, що люди знаходять можливість вічного існування шляхом апроприації майже роботичних можливостей. Кожна людина має два виміри буття: з одного боку, у вигляді фізичного тіла, яке старіє і вмирає, а з іншого – у якості цифрової версії свідомості, що записується на спеціальний чіп, імплантований у хребет кожного. Чіпи записують усю необхідну інформацію, вони мають функцію резервного копіювання, у зв’язку з чим забезпечені громадяни можуть проводити життя, дефілюючи від тіла до тіла. Ті, що належать до олігархії нового типу (до речі, злочинного світу), можуть вирощувати собі клонів або утримувати цілий «парк тіл». У результаті деякі живуть століттями, в той час як інші задовольняються або випадковими тілами, або штучними оболонками. Смерть у цьому світі здається примарною небезпекою: поки чіп знаходиться в робочому стані, завжди можна повернутись у світ живих. Але, по-перше, перспектива «лягти на лід» (так називається ситуація очікування нового тіла) означає ймовірність занадто тривалого очікування в небутті. А по-друге, існує надто багато поціновувачів екзистенціальної смерті, і тому є групи, наприклад, неокатоліков, що здатні фіксувати своє небажання воскресати. Усі ці політичні, економічні і навіть антропологічні вимірювання безсмертя множаться і створюють масу складнощів для представників інституалізованої влади і (або) злочинності. І водночас перевіряють на міцність деякі підстави людського. Як можна змиритися зі смертю і вибором на її користь, якщо є спокуса жити вічно? Що таке любов у світі, де тіло – не в релігійних, а в цілком звичайних і секулярних реаліях – є лише тимчасовою оболонкою? Що є людське єство, якщо «наші» звички, страхи, бажання багато в чому продиктовані тілом, у якому ми замкнені? І чого вартий досвід, коли віртуальність, реальність, доповнені штучним інтелектом середовища проживання однаково яскраво відгукуються в наших відчуттях і переживаннях? Суїцидальний туризм (2007) Фільм рекомендує філософ Олена Бризгаліна: Фільм режисера Джона Зарицького, володаря оскарівської статуетки, – документальна історія британця Крейга Еверта, який після постановки діагнозу бокового аміотрофічного склерозу (БАС) приймає рішення про поїздку до Швейцарії. На території Англії і Уельсу допомога в евтаназії вважається кримінальним злочином, а покарання може становити до 14 років ув’язнення. У Швейцарії евтаназія дозволена ще з 1941 року. Законодавство цієї країни досить вільно трактує евтаназію. По суті, єдиним обмеженням є заборона на її здійснення з егоїстичних мотивів. Згідно ст. 115 Кримінального кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисливих цілей, не карається. Правда, у швейцарському законодавстві ця процедура чітко не прописана. Однак у ньому зазначено, що допомога в самогубстві не суперечить закону. Якщо мова йде про термінальну стадію важкої хвороби, то така «допомога» у суїциді розглядається як гуманний акт. До Швейцарії, оскільки це єдина країна в світі, де такого роду допомога в самогубстві не заборонена щодо іноземних громадян, приїжджають іноземці (відомості про їх чисельність не розголошуються), і складається практика, що отримала назву «суїцидальний туризм». Фільм ставить дуже важливу проблему: в умовах глобального світу відмінність у правовому регулюванні евтаназії стає фактором, що впливає на ціннісне ставлення людей до фундаментальних питань про сенс життя, вибір смерті, значення страждань, переживання болю. Сьогодні Великобританія – країна, в якій на державному рівні ведуться вкрай гострі дебати з приводу можливої ​​легалізації евтаназії. У Великобританії в даний час підготовлений проект закону про приватне життя, в якому допомога у здійсненні самогубства оголошується легальною. Закон передбачає кілька умов здійснення евтаназії: наприклад, допустити її по відношенню до пацієнтів, яким, за висновком консиліуму лікарів, залишилося жити не більше півроку, а їх бажання померти підтверджено як мінімум двома медиками і свідком. Як померти в Орегоні (2011) Фільм рекомендує філософ Олена Бризгаліна: Станом на червень 2016 року активна евтаназія дозволена в таких країнах, як Албанія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Канада. При цьому в Бельгії і Нідерландах дозволена педіатрична евтаназія. У Північній Америці евтаназія дозволена в п’яти штатах США: в Орегоні, Вашингтоні, Вермонті, Джорджії і Каліфорнії. У США в листопаді 1994 року у штаті Орегон був прийнятий закон, який отримав назву «Death with Dignity Act» ( «Акт про право на гідну смерть»). Згодом подібні закони стали приймати і інші штати: у листопаді 2008 року – штат Вашингтон, в березні 2012 року – штат Джорджія, 13 травня 2013 року – штат Вермонт. У Каліфорнії в жовтні 2015 року губернатор Джеррі Брауном підписав закон «Про право на смерть», який дозволяє проведення евтаназії. Фільм розповідає про долю людей, які прийняли рішення скористатися наданою їм можливістю на добровільне самогубство. Зневірені пацієнти в термінальній стадії онкологічних захворювань, їх родичі, люди, які намагаються відволіктися від страждань і болю на «вечірці мерців» (death party), – герої фільму. Глядачеві не втекти від особистісної відповіді на питання про те, чи є у людини право на самовизначення, аж до того, що він сам може обирати, чи продовжувати йому життя або обірвати його. Прихильники евтаназії виходять з того, що право на життя, деклароване сучасною цивілізацією, передбачає і право людини самій визначати час своєї смерті; лікарі ж зобов’язані забезпечити хворій людині реалізацію цього права. В основу цього аргументу закладено переконання в хибності уявлення про те, що життя – це вищий дар і людина не має права розпоряджатися тим, що їй не належить. Джерело: Постнаука

Полностью 5 фільмів про сприйняття смерті
шрам не делает вас злодеем

Когда киноиндустрия осознает, что шрам не делает вас злодеем?

Ирландская писательница Линн Энрайт рассказывает о том, почему киноиндустрии стоит изменить отношение к персонажам со шрамами на лице и делится личным опытом. Мне было 19, и я обучалась на втором курсе школы драматургии, когда меня сбила машина. Меня подбросило в воздух, а затем я упала на капот, ударившись об лобовое стекло. Машина с места происшествия скрылась. Я была серьезно ранена. Прошла почти неделя, прежде чем я увидела свое лицо. Мыльная пена смешалась с кусками засохшей крови, когда медсестра помыла мои спутанные волосы. После того, как она закончила эту процедуру, я сидела голая на пластиковой табуретке и смотрела в зеркало. На моем лбу выделялись черные швы. От линии роста волос до бровей пролегла грубая, выпуклая линия. И тогда я поняла, что никогда не смогу играть инженю (от фр. ingénue — «наивная» — актёрское амплуа, наивная девушка – прим.ред.). У романтической героини нет шрамов. Для судомойки, жертвы изнасилования, кладоискательницы или любой другой роли найдется молодая актриса, у которой нет шрама. Ведь практически никто в мире кино не имеет их. За исключением злодеев мужского пола. От шрама в «Короле Льве», Джокера в «Темном рыцаре», Дарта Вейдера в «Звездных войнах», отметины на коже долгое время были чем-то вроде простой и ленивой стенографии в фильмах. Иметь шрам означало быть злым. И это касалось как детских фильмов, так и взрослого кино. Однако теперь Британский институт кинематографии (BFI) бросил вызов этому шаблону и объявил, что не намерен больше финансировать фильмы, в которых злодеи имеют шрамы, рубцы и ожоги на лице. Благотворительная организация «Changing Faces» запустила кампанию #IAmNotYourVillain, призывающую к более позитивному представлению о людях, живущих с «визуальными отличиями». Созерцание шрамов, рубцов и ожогов на лицах ужасных и злых персонажей увековечивает стереотип, что приводит к стигматизации и издевательствам, говорится в сообщении организации. Заявляя о решении BFI, заместитель гендиректора Бен Робертс сказал: «Эта кампания напрямую связана с критериями стандартов BFI, которые нуждаются в значимых представлениях на экране. Мы полностью поддерживаем кампанию #IAmNotYourVillain и призываем остальную часть киноиндустрии сделать то же самое». В соответствии с этим решением фонд BFI оказал финансовую поддержку драме «Грязный Бог» (2019) о выжившей после кислотной атаки женщине и живущей с рубцами на лице. Главная роль в фильме досталась начинающей актрисе Вики Найт, у которой действительно есть рубцы. Источник: VIKING FILM / EMU FILMS Финансирование фильмов, которые дают позитивное представление о людях со шрамами – очень важный шаг для меня. Я не хочу, чтобы рубцы, шрамы и ожоги исчезли из фильмов. На самом деле я даже хочу видеть их больше. Как человек, имеющий такую отметку на коже, я ощущаю себя лучше, когда вижу на экране актера с настоящим шрамом. Даже если он играет злодея. Омар Литтл – персонаж из драматического сериала «Прослушка» («The Wire») – один из самых страшных (и самых привлекательных) персонажей телевидения. Омар – и исполняющий его актер Майкл К. Уильямс – обладатель шрама. А поскольку его шрам настоящий, а не является работой гримеров, он может быть красивым, странными или едва заметными – в зависимости от света или ракурса. Он может быть символом уязвимости или храбрости. Большинство людей, у которых есть шрам, помнят саму травму. И поэтому невинный вопрос «как вы получили свой шрам?» звучит бесчувственно. Человек с заметным шрамом, вероятно, помнит кровь, страх, операцию, вызов службы спасения. Поэтому процесс нанесения макияжа никогда не будет чем-то захватывающим для него. Я понимаю, что в кино и на телевидении всегда будет потребность в фейковых шрамах. Например, когда персонаж попадает в аварию где-то посредине сюжета. Но настоящие шрамы должны быть частью картины. Люди со шрамами влюбляются и торжествуют после невзгод. Они замышляют и интригуют. Они могут быть нежными, сексуальными и, да, – злодеями. Они заслуживают того, чтобы все это было на экране. Я отказалась от работы более десяти лет назад, и мой шрам уже не так заметен. Тем не менее, иногда я вижу в кино шрамы, похожие на мой. Например, когда улыбается Тина Фей или когда размышляет Чиветел Эджиофор – я чувствую небольшие проблески признания. И я тоже горжусь. Поддержка кампании #IAmNotYourVillain Британским институтом кинематографии поможет многим людям, живущим с увечиями, почувствовать себя так же.

Полностью Когда киноиндустрия осознает, что шрам не делает вас злодеем?
Що почитати: підкаже літературна карта

Що почитати: підкаже літературна карта

Літературна карта Literature map об’єднує тисячі імен. З її допомогою можна шукати «сусідів» улюблених письменників – близьких за стилем і сюжетами авторів, засновників жанру і послідовників. Подібність не завжди очевидна. Наприклад, Джоан Роулінг опинилася у компанії Террі Пратчетта, Ніла Геймана і Джорджа Мартіна з одного боку, та Джейн Остін і Шарлотти Бронте – з іншого. Карту згенерували на основі сервісу літературних рекомендацій Gnooks. Якщо не знаєте, що почитати, вкажіть трьох улюблених авторів – і система дасть вам підказку.

Полностью Що почитати: підкаже літературна карта
Top