Андрій і «Юність»

2015 р. Андрію — 10. У Луцьку — чудовий день: вони з татом йдуть на дитячу залізницю! Не кататися, ні. Хлопчик сміливо дивиться на будівлю станції над Сапалаївкою. Вона здається йому величною, мало не палацом, урочистою і такою, за дверима якої чекає мрія. На вагоні щось написано?

— Ю-НІ-С-ТЬ.

Для малого Андрія це просто слово, яке не зачіпає та не має прихованих сенсів. Які підтексти, коли перед очима справжній теплотяг і два вагони, а ти от-от будеш там машиністом? Так, він уявляв себе машиністом. І йшов на дитячу залізницю, щоб взяли на навчання. Якось Андрій проїхався потягом до Одеси і був вражений силою цієї «машинерії». Так зве її іноді й досі. Відтоді залізниця не давала спокою. Ми знайшли Андрія, який виріс на луцькій дитячій залізниці разом зі своєю мрією. Пішли з ним бродити чагарниками, над якими височіє будівля із вицвілим: «Росинка». За іронією долі, він — саме той, хто її рятував.

1. Pafawag. З вулиці Шопена

Березень 2024 року. Ми починаємо у Луцьку історію misto.media. Хочемо писати тексти про важливе і шукаємо до них героїв. До старту медіа ще кілька місяців, але команда працює й активно шукає у місті локації з історіями, які просяться, аби їх — чули. Так ми найперше йдемо до дитячої залізниці.

Забиті дошками вікна, розписані балончиком стіни, загублені в чагарниках колії — колишнє місце-магніт для лучан і туристів перетворюється на руїни.

Он на дереві зелена табличка з виведеним білою фарбою написом «Дитяча залізниця». Звертаємо перед нею наліво та за хвилину опиняємось біля головної станції — «Росинки». Споруда зберегла свій вигляд з 1954 року — час заснування так званої малої залізниці у Луцьку. Дерев’яні вікна та двері з безліччю скляних віконечок цілі лише з одного боку будівлі: того, що веде на людну сторону вулиці.Крізь них видно простору залу другого поверху: красива мурована грубка у зеленій плитці, старе піаніно, залишки шкільних меблів. До закриття залізниці тут було два навчальних кабінети, розважальна зона з більярдом і настільним тенісом. Ще два — на першому поверсі, а також кабінети чергових.

Сходимо старими східцями вниз, йдемо під мурованою аркою насичено рожево-червоного кольору. Тут, унизу, головним входом станція «Росинка» дивиться на річку Сапалаївку, що протікає центром міста. Напис, правда, чомусь зміщений трохи вправо. Нагадує про те, що першою була назва… «Піонерська». Вікна та прорізи у дверях станції з цього боку — або за металевими ґратами, або забиті дошками. Зі свідків — лише маленька річка, тому охочих розбити вікно, написати щось на стіні або потрапити всередину станції не бракує.

У значно гіршому стані два вагони і теплотяг, які проїхали свій останній (чи крайній?) півторакілометровий маршрут ще влітку 2019 року, а тоді застигли перед станцією. Локомотив ТУ7А-3279 стоїть окремо від двох суцільнометалевих вагонів Pafawag. Деякі вікна, забиті дерев’яними дошками, — виламані.

«Юність» уже не та, потягу більше пасує за назву слово «жесткий», що означає тип вагона і падає у вічі всім, хто фіксує на залізниці минущість.

Звідки тут Pafawag?

Історія всіх дитячих залізниць в Радянському Союзі розпочалась у 1935 році, коли першу таку відкрили місті Тифлісі (Тбілісі, Грузія). Відтоді їх почали будувати у всьому СРСР. В кінці 50-х вагони для дитячих залізниць Pafawag стали замовляти у Польщі (тоді — ПНР) у рамках економічної співпраці в галузі залізничного транспорту. Натоді мережі вузькоколійних залізниць в СРСР потребували пасажирських вагонів високої якості, яких не робили в межах Союзу.

Завод Pafawag знаходився у Вроцлаві, діяв з 1833 року під назвою Linke-Hofmann-Werke. До Другої світової війни виготовляв трамваї. У 1945 році націоналізований і розпочав випуск автомобілів та вагонів. Приблизно 200 вагонів (якісь спочатку, а більшість після закриття частини залізничної мережі СРСР), передавалися в експлуатацію дитячим залізницям. Так Pafawag опинився в Луцьку.

Друга і кінцева станція дитячої залізниці «Водограй» — за 1,5 км від «Росинки», що робить цю дитячу залізницю однією з найкоротших в Україні. Менша лише у Львові (1,2 км) та в Ужгороді (1,1 км). Поїздка потягом займала тут 7 хв. Пробуємо пішки здолати цей маршрут, щоб побачити «Водограй». Перша половина колії розчищена та прохідна. Ліворуч від неї серед дерев видніється колишній фонтан зі скульптурою, який у міському середовищі відомий як «луцький слоник». Насправді колись то були персонажі байки російського письменника Івана Крилова «Слон і Моська». Та Моська давно зникла. Слоника час від часу перефарбовує луцька молодь. Зараз він блакитний. Біля нього росте єдине рідкісне дерево, яке збереглося з часів колишнього ботанічного саду, — 100-річний платан західний. У радянські роки тут же, біля залізниці, був парк з амбітною назвою — імені Клима Ворошилова. Підпис цього чоловіка, двічі Героя Радянського Союзу, стоїть на 185 розстрільних списках у часи сталінського терору, за якими засуджено і вбито понад 18 тис. осіб.

Друга частина колії, що веде до «Водограю», майже зникла під чагарниками, травою та сміттям, тому добираємося туди бічними ґрунтовими стежками. Лучани тут прогулюються з собаками або переходять Сапалаївку через невеликі містки, щоб дістатися в іншу частину міста. Кінцева станція впирається у межі іншого міського простору — «Сіті Парку», що сильно контрастує з територією дитячої залізниці. Замість болота, зілля та бруду тут — чисті комфортні доріжки, безліч лавок, майданчики для дозвілля, крамниці та заклади харчування.

2. Ми старалися шуміти

Андрію Радченку — 19. Він уже студент луцького вишу, але ще не машиніст, яким мріяв стати змалку. Дитяча залізниця, де й виросла його мрія працювати залізничником, занепала, закрилася і ризикує припинити існування у Луцьку (або й не тільки). Але це саме той Андрій, який затіяв кампанію з порятунку цієї локації, коли все тут завмерло. Рятував як простір, як місце, як шанс розповідати цю історію. Відтоді минуло чотири роки. Навіть тепер час від часу він повертається до колії та вагона з написом «жесткий». Оглядає споруди, дивиться, чи все на місці. Йому все ще не хочеться відпускати її в нікуди.

— У 2011 році я поїхав в Одесу залізницею. Тоді й захопився величиною цієї машинерії, локомотива. Через кілька років наткнувся в Ютубі на відео про дитячу залізницю. І понеслося, — згадує він.

Сюди Андрія вперше привів тато. Навчання проходило цілий рік у позашкільному форматі, як гурток. З осені до початку весни була теоретична частина, а з травня до кінця літа тривала практика. Працювали вчителі, інструктор, директор, кілька прибиральників та охоронців. Загалом у штаті, за словами Андрія, — до 12 людей.

— Останнього року, за офіційними даними, тут навчалося 500 дітей. В одній групі — 150 людей, але фактично ходило менше. Нас готували до майбутнього залізничного життя. Вчився п’ять років і завжди хотів бути машиністом на великій залізниці, — згадує юнак. Він і досі не проти стати машиністом, але не в Україні. Каже, у Чехії, наприклад. Чому? Не вірить у те, що корупція на УЗ — минуле.

— Остання поїздка потягом сталася 31 серпня 2019 року. Після цього діти ходили на теоретичні заняття до березня наступного року, але 7 березня оголосили карантин — і все спинилося. У вересні стало відомо, що залізницю закриють через збитки від ковіду. Це і є офіційною причиною закриття, — розповідає хлопець.

На думку Андрія, справжньою причиною занепаду є «корупція та зазіхання на майно залізниці». Хлопець каже: дитяча залізниця ніколи не була прибутковою, але вона і не має бути такою. Профіт з неї — це майбутні працівники УЗ.

Щоб привернути увагу до цього місця, Андрій створив і вів сторінки дитячої залізниці у соцмережах. Коли мова зайшла про закриття, зі ще одним юним залізничником з Луцька Владиславом Корецьким, який зараз у ЗСУ, проводили акції протесту. Залучали інших вихованців цього гуртка.

— Ми старалися шуміти, щоб нас почули, тому що дитяча залізниця для нас — цінний об’єкт. Сподіваюся, наші зусилля виправдаються, — каже юнак, який досі переймається долею цієї колії, станції та вагонів, ба більше: залізниці як місця, яке плекає залізничників.

Він до деталей знає, що де є на залізниці, й міг би стати їй за найкращого гіда. На території ще багато додаткових будівель, у кожної — своя функція, про кожну Андрій залюбки розповідає.

Прямуємо з ним до двох дерев’яних зелених хатинок, які впираються у насип біля великого мосту через Сапалаївку. Від станції їх відділяє сквер, у якому колись було поле для волейболу. Під ногами відчувається плитка, яка заросла травою.

Одна з тих будівель колись була дерев’яним вагоном дитячої залізниці, який поставили на бетонний фундамент та закрили на замок. Раніше тут, каже хлопець, був архів. Поруч — велика альтанка, замість вікон — дерев’яні решітки, всередині на купу скинуті стільці та лавки.

— Тут проводили так звану планьорку, де роздавали посади, — розповідає Андрій.

На запиленій шафі у файлику скотчем прикріплений списочок з точним переліком всього, що тут мало б знаходитись: стільки стільців, стільки столів. З-за шафи видніється шматок величезної карти «Схема залізниць України» 1994 року. Вона розірвана на дві частини.

— Буквально тиждень назад я сюди приходив — була ціла.

Зізнається: хочеться забрати її додому, щоб зберегти. Але ж — комунальна власність. Або склеїти її так, щоб було видно місце розриву, та за склом почепити у відновленій дитячій залізниці. Як пам’ять про занепад і нагадування про боротьбу за відновлення.

На всій території залізниці — багато маленьких мурованих будівель, де були склади: то паливно-мастильних матеріалів, то якихось інструментів. Чорними віконницями блимають споруди колишніх квиткових кас.

3. Двері можливостей

У грудні 2023 року комунальне підприємство «Парки та сквери м. Луцька» взялося розчищати територію навколо колії: зрізали дерева та чагарники. Робота стартувала одразу після того, як 17 листопада «Укрзалізниця» безплатно передала дитячу залізницю у власність луцької громади за умови її цільового використання. Після трьох років простою та боротьби небайдужих лучан.

Міська влада публічно заявила: планує відновити її роботу. Обіцяє зробити місцем для відпочинку дітей та дорослих, вести позашкільну, профорієнтаційну діяльність учнів, відновити станції, впорядкувати прилеглі території. Коментуючи ці наміри, начальниця управління туризму та промоції міста Катерина Теліпська, каже про намір «затримати дітей та їхній батьків на цій локації якомога довше» і про те, що «місце повинно бути комфортним не лише для гостей міста, а й для лучан, адже воно несе ще й історичне та сентиментальне навантаження».

Архітектор, дизайнер, урбаніст, операційний і виконавчий директор ГО «Місто. Перезавантаження» Тарас Пахолюк міркує, яким може бути альтернативний варіант використання прилеглої до залізниці території.

— Було б класно використати залізницю не лише як дитячу атракцію, а як вузькоколійку, яка щось сполучає, тому що зараз вона веде в нікуди. Розкажу на прикладі вулиці Лесі Українки. Там така ж проблема: вулиця йде з центру в нікуди. Тобто через те, що вона не з’єднана напряму зі старим містом, до кінця вулиця стагнує: чим далі вниз, тим вона більш ніяка.

Якщо просто відновити залізницю і вона не матиме логічного продовження, то це даремно витрачені гроші. Треба добре подумати, чи це доцільно. А для того, щоб цей поїзд доїхав кудись, треба далі прокладати колію вздовж річки. Це погано, тому що залізнична дорога вже блокує доступ до річки з одного берега. Екологічно це погано. Світоглядно це погано.

То дуже локальна історія, яку спочатку треба розглядати з масштабу міста. Доцільніше було б переробити цю територію в мультифункціональний простір, широку алею паркового формату. Без асфальту, без бруківки, з гравійно набивним покриттям, яке гарно дренує воду. Прохідність такої алеї буде в рази більша, ніж прохідність залізниці. І цей зв’язок може дати великий стрибок у розвитку міста. Сама ж будівля станції «Росинка» крута. Її треба зберегти, — переконаний він.

А що бачить на місці дитячої залізниці Андрій, який там виріс і з яким там росла його мрія?

— Я просто хочу побачити її такою, якою вона була до цього. Можливо, покращеною. Але щоб весь функціонал повернувся. Щоб діти навчались, проходили практику, цікавилися залізницею. Щоб можна було приймати тут іноземних гостей, тому що за кордоном це дуже рідкісне явище. Щоб були поїздки для юних залізничників в інші міста, де є дитячі залізниці (Львів, Рівне, Київ, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Ужгород), — каже він.

Травень 2024 року. Луцька міська рада нарешті презентує план реорганізації залізниці. Каже, «об’єкт буде використовуватися як навчальна база для майбутніх залізничників, як туристична атракція для екскурсій і розваг, а також як середовище для підприємницької діяльності».

Ще раніше залізницю передали на баланс міському департаменту освіти, створили комісію з передачі майна, встановили камери відеоспостереження, вивезли піаніно й меблі… Перші 200 тис. грн уже витратили на те, щоб замінити вікна і двері. Так автентичні двері старої станції, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення (!), змінили на пластикові. Виник перший скандал. Зрештою запевнили: зняли — тимчасово. Реставрують і повернуть. У будівлю станції підводять газ, воду, електроенергію. Як у недавньому інтерв’ю пояснив міський голова Ігор Поліщук, нині підраховують, скільки коштів потрібно, щоб все відремонтувати й запустити потяг, після чого шукатимуть джерела фінансування, гранти.

Вересень 2024 року. Залізниця ще є. Заростає впертими чагарниками, за якими вже ледь видніється потяг. Входи зі всіх сторін перегородили біло-червоними стрічками, зі стін блимають на людей відеокамери. Пластикові двері другого поверху «Росинки» відчинені — у будівлі чергує охоронець. Він виглядає романтично й задумано — сперся ліктями на поручні східців і дивиться десь у зелень Сапалаївки… Проте, коли підходимо ближче, обличчя його різко змінюється. «Заборонено знімати! Не фотографувати!» — кричить. Що ж, сфотографуємо з іншого боку.

Попередній слайд

Наступний слайд

***

Закриття дитячої залізниці та невизначеність із її долею спричинили спалах публічних дискусій про її стан і роботу, а також про прилеглі локації. І зрештою — дали їй шанс. З мінусів — занедбані будівлі, потяг та хащі, які потребують часу і коштів на відновлення. З плюсів — активізована громада, яка хоче зробити краще, ніж було. Пригода з дверима — яскраве тому підтвердження. А історію із залізницею ми колись таки допишемо.